Вероніка Величко… Сьомий рік… Зелені очиська… Мама не позбавлена прав, але відбуває покарання… Господи! У місті майже триста тисяч людей. Триста тисяч! А вона винайняла житло у няні саме того дитячого будинку, в якому опинилася дитина Віри Величко! Чому? Це не могло бути випадковістю. Не могло! Доля ніби спеціально підштовхнула її до цієї дивакуватої самотньої жінки, яку діти прозвали Натулею, і нагадувала про Віру, про її благання подбати про Вероніку.
Після чергового серцевого нападу Ната Улянівна попросила Регіну покликати нотаріуса й оформити деякі документи. Сказала, що її душі було б спокійніше на тому світі, якби Регіна удочерила Невеличку. Але такого з примусу не роблять, це дуже серйозний крок, справа совісті. Принаймні хай Регіна живе у цій квартирі, поки мала не виросте. А як їм буде добре вдвох, то й до старості. І свої збереження віддала: «Повези дівчинку до моря, у неї ніжки хворі – летючий ревматизм. Його можна вилікувати, але треба постаратися і не згаяти час».
– То ти… тільки через гроші? Ти зовсім, ніскілечки мене не любила? – Ніка була приголомшена.
– Ну чому ж? Спочатку я справді навіть хотіла тебе удочерити. Слово честі! Але серед документів у дитбудинку не було відмови твоєї мами. Навпаки, вона залишила розписку, в якій обіцяла забрати тебе, як тільки повернеться. Усі терміни минули, а від неї – ні слуху ні духу. Я стала твоїм опікуном. У твоїй же квартирі. Уже твоїй… А потім… Мабуть, мені бракувало часу на спілкування з тобою, я так і не встигала зрозуміти, чого ти хочеш. Ці твої конфлікти з усім світом з приводу і без приводу, протести проти всього, що, на твою думку, несправедливе, твої демарші, то щира довірливість аж до вивертання душі, то замкнутість… Ти ніби застрягла у перехідному періоді, у пубертатному кризі…
– Що за криз такий? – здивувалася Ніка.
– Пубертатний криз – це коли в перехідний підлітковий період фізичне, духовне і соціальне входять у протиріччя. Зазвичай ця переломна проблема хутко минає. Але ти…
– Але я застрягла. І так і залишуся підлітком до глибокої-глибокої старості. Ах, ні. Я ж ніколи не стану старою. Помру років так під сто зовсім юною, бо мій пубертатний криз – на все життя!
– Ну от і поговорили, – зітхнула Регіна.
Вона так намагалася робити все правильно – правильно жити, правильно говорити, правильно виховувати Ніку, правильно використовувати для цього все те, за що їй колись у педінституті ставили «відмінно». Але що таке – жити правильно? Хто коли на цій Землі прожив абсолютно правильно? Якщо у стандартному наборі з назвою «правильно» не вистачає лише однієї маленької детальки – любові, все летить шкереберть. Мабуть, Регіні бракувало цієї детальки і просто не судилося стати доброю мамою.
– Вибач, що не буду на твоєму випускному – післязавтра вирушаю до Греції, – сказала вона, якось дивно посміхаючись, чи то ніяково, чи щасливо. – Одна людина кличе мене до себе.
– Ти хотіла сказати – один чоловік? – уточнила Ніка.
– Його звати Димитр. Дуже порядний і вихований чоловік. Ми познайомилися через агентство, трохи листувалися в Інтернеті. Таких листів я зроду не отримувала, хіба що в романах читала. Думала, тепер уже й слів таких немає. Зрозумій, Ніко, мені вже сорок. Сорок! Це мій останній шанс щось змінити у житті, не працювати з рання до смеркання, не рахувати копійки і не боятися, що завтра взагалі можу залишитися без роботи, зрештою, створити сім’ю. Десь у світі, виявляється, ще є чоловіки, які вміють цінувати жіночу вроду, писати проникливі листи і підносити настрій компліментами. Коли влаштуюся, буду допомагати тобі. Обов’язково! Ти звертайся, якщо що… А зараз… Ось трохи грошей – на місяців три тобі вистачить. Можеш здати у винайм мою кімнату… тобто кімнату, у якій я жила. Матимеш трохи до стипендії. Впевнена, що ти вступиш до університету. Все-таки у тебе добра підготовка з філології – я постаралася. Як кажуть, чим могла, тим допомогла. Головне – пройти на державне відділення. Але ти будеш мати пільги при вступі, як…