– Тобі кого?
– Пані, ви що, читати не вмієте? Он же на дверях написано – Владислав Іванович Красков.
Амазонка спалахнула.
– Якраз я читати вмію. І в моєму блокноті не записано, що об одинадцятій годині Владислав Іванович призначив ділову зустріч якійсь…
Певно, вона справді була добре вишколеною й чітко контролювала себе. Зневажливе слово так і не випурхнуло з її вуст, вона його прикусила гострими зубами, пожувала і проковтнула. Ніка готова була заприсягтися, що навіть чула, як те слово кавкнуло в утробі амазонки. Але чомусь саме через те, що секретарка не посміла його вимовити, Ніка відчула себе впевненіше.
– Ой тримайте, бо впаду! Який іще запис на прийом? Ще скажіть – прийти наступного тижня. Та я можу заходити, коли мені заманеться. Ви що, не знаєте, хто я? Хіба вам Владислав Іванович не говорив?
Здається, войовнича амазонка була трохи збита з пантелику. Зайшла до кабінету і щільно зачинила за собою двері. За кілька хвилин вийшла.
– Заходь. У тебе десять хвилин. І ні секунди більше. Зрозуміла? У Владислава Івановича має відбутися нарада.
Ніка відчула, як раптом затремтіли коліна. Чорт! Треба були їй ці туфлі на півметрових каблуках! Зайшла до кабінету, прошкутильгала на здерев’янілих ногах килимовою доріжкою, синьою з жовтою облямівкою (яка імітація патріотизму!), і впала на стілець біля довжелезного стола.
– Тобі чого?
Мама Регіна казала, що він був досить вродливим і харизматичним, жінки просто мліли від нього. Ніка не бачила ні вроди, ні харизми. У нього кругле обличчя з трохи відвислими, як у перегодованого хом’яка, щоками і помережаним червонуватими прожилками носом. Коротка, майже під нуль, стрижка, вочевидь, мала б замаскувати лисину, що розповзлася від лоба аж до маківки. Але як можна приховати те, що найперше впадає у вічі? Погляд схований за сірими окулярами-хамелеонами у масивній черепаховій оправі.
– Хочу влаштуватися до вас на роботу.
Зараз він запитає її прізвище. Вона скаже, і він згадає, авжеж згадає… Мусить згадати!
– До твого відома, мадемуазель, я робочий персонал не набираю, цим займається наш психолог по роботі з добору кадрів. Але хотів би почути, чим же таким особливим ти можеш зацікавити нашу фірму. Маєш якісь креативні ідеї, суперцінні пропозиції, багатий досвід?
У голосі неприхована іронія, ба навіть насмішка. Прізвище не запитав. Ну нічого, у неї є запасний варіант.
– Я бухгалтер. Працювала на текстильній фабриці.
Він не вловив натяку.
– Ну, легка промисловість – не наш профіль. А ти такий бухгалтер, як я балерун! Ану не дури! Що за цирк на дроті? Чого тобі треба? Ще одна колишня Віталієва курвочка? Прийшла шантажувати? Сучі дочки! Дайте нарешті спокій і йому, і мені! Що він тобі обіцяв? Скільки хочеш?
Він потягнувся правою рукою до внутрішньої кишені, а лівою натиснув кнопку на столі. Ніка схопилася на ноги.
– Я Ніка! Вероніка Величко! Дякую, що все-таки не перешкодили мені народитися! Дякую! Ось, візьміть назад ті гроші, які ви пропонували мамі за моє вбивство! Але я жива! Бачите? Жива!!!
Вона шпурнула на стіл конверт. У дверях з’явилася амазонка.
– Вискочила, як чорт з табакерки! Тебе тут тільки бракувало! – випалила Ніка просто їй в обличчя.
Кілька стрибків – і амазонка вже поруч. Боляче схопила за передпліччя, смикнула до себе, заломила руки за спину.
– Ого! Яка сила і спритність! Справжня елітна сек’юріті! Здається, колись у князів Київської Русі були такі жінки-охоронниці. І нові князьки туди ж, під жіночі спідниці ховаються. Так, ясновельможний князю Владлене Івановичу? – крикнула Ніка.
Господар кабінету підвівся, мовчки простягнув пожбурений нею конверт, тоді засунув його за борт її куртки-косухи. Ніка намагалася спіймати його погляд. Він ніби відчув її прохання – зняв свої хамелеони в масивній черепаховій оправі. Очі, такі ж як окуляри, – кольору світлого диму, із маленькими темнішими скалочками навколо зіниць, – дивилися розгублено і трохи злякано. Чого б це?
Поки доїхала додому, сплакалася. Вдома сім разів змивала фарбу з волосся – в інструкції написано, що саме за стільки змивань це чудо сучасної хімічної промисловості повинне навіки згинути. Але фарба не піддавалася, вчепилася намертво. Вочевидь, змивання треба робити не одне за одним поспіль, а принаймні через кілька днів. Доведеться терпіти. Викинула у відро зі сміттям шкіряну вдягачку, туди ж відправила черевички на підборах. Ніколи вона цього носити не буде! Хоч купувала шкіряну екіпіровку в стоковій крамниці, за низькими цінами, але все одно шкода грошей.