Наївна дурепа! На що тільки вона сподівалася?! Єдиний родич! Одна група крові! Дурня! Кров нічого не значить. ДНК нічого не вирішує.
Їй скоро вісімнадцять, і вона вже сама дасть собі раду. А якщо страшно залишатися вночі наодинці з собою, то можна піти, скажімо, на дискотеку і протанцювати мало не до ранку. Там не треба думати, там можна розчинитися серед таких, як ти, індивідуумів, і тільки ноги переставляй та рухайся, рухайся, рухайся. І хай гримотить музика, хай б’є, як молот, по мізках і нервах, зате жодна нічна примара з твоїх давніх страхів не посміє прослизнути до тебе. Примари такі – вони полюбляють тишу і темряву, самотність і страх.
Ніка вже була колись на дискотеці. Її туди затягнула Лідка. Сказала, що їхні однокласники там ще з восьмого класу зависають, що тільки дурні забембані ботани вечорами горбляться над книжками. А для чого? Що це їм дасть? Все одно і вчитися далі будуть, і зручні місця у житті займуть ті, у кого батьки мають бабки. А якщо ні бабок, ні навіть батьків…
Тоді Ніка не відчула кайфу, який їй було обіцяно. Цілий наступний день ходила з головним болем, але Лідці не зізналася – уявляла, як та візьме її на кпини, як буде діставати і називати як не ботаною, то черницею. Цього разу все було по-іншому. Вона сама підійшла до Лідки.
– Хочеш потусуватися? – Однокласниця здивовано підняла нафарбовані і вищипані бровенята. – О’кей! Давно пора! Твій Ростик жодної тусні не пропускає, до нього там такі круті чувихи клинці підбивають! А ти все черницю із себе корчиш. Чеши чимдуж зі свого монастиря до дискотеки. Відірвешся і заодно побачиш, який заводний твій Ростик-хвостик!
– Заводний то й заводний. Але чого це він мій? – знизала плечима Ніка.
– Ой-ой-ой! Тільки не треба прикидатися, що він тобі по цимбалах. Хочеш ти, ще й як хочеш, щоб він був твоїм. Думаєш, я не знаю, що ти за ним ще з п’ятого класу сохнеш? Та про це всі у класі знають.
– І як же це я стільки років сохну, сохну і досі не засохла, на мумію не перетворилася? – засміялася Ніка, намагаючись приховати збентеження.
Першого ж вечора вона справді відірвалася так, що наступного ранку проспала школу. Світ, здається, навіть не помітив цього – сонце не впало з неба і не спалило землю, весна не перетворилася на зиму, будинок не зрушив з місця. Щоправда, класна дама трохи стурбувалася, але Ніка сказала, що боліла голова, і та повірила. Тим, хто зазвичай не бреше, спочатку завжди вірять. Це вже потім Ніку викликатимуть до директора і проводитимуть виховні бесіди. Їй, виявляється, всі так співчували, їй так намагалися допомогти, у неї навіть були шанси отримати срібну медаль. А вона так зірвалася, на самому фініші, коли навіть найбезнадійніші намагаються надолужити згаяне і виправити оцінки. Тепер їй, безтолковій і безпутній, не бачити тієї блискучої медалі, як власних вух.
Не бачити, то й не бачити. Зате їй уже не страшно ночами, а вдень темні примари самі десь ховаються. Чи то світла бояться, чи «веселих коліщаток». Лідка так і сказала: «Не бійся, це не “колеса”, а всього лиш “веселі коліщатка” – трохи політаєш і будеш спати як убита».
Обізвалася Регіна. У неї все о’кей. У чоловіка гарний дім і невеликий бізнес. Димитр трохи скупуватий, але загалом шляхетний і добрий. Літо планують провести біля Егейського моря. Море у Греції – казка. До себе вона поки що не запрошує – хай Ніка поступає до університету, треба дуже постаратися і потрапити на державне навчання, тоді матиме стипендію. У неї, як у сироти, мають бути якісь пільги. Диплом – це, звісно, не гарантія удачі й не щасливий квиток на прекрасну виставу життя, але хоча б примарна надія на нормальне місце у партері. Тож не лінуйся, Ніко, працюй, старайся, витисни із себе все, на що ти здатна, – це літо має стати вирішальним для тебе. Ти зможеш!
Добре давати поради, слухаючи теплий плюскіт Егейського моря впереміш із гарячими компліментами скупуватого, але шляхетного Димитра. А Ніку така хвиля накрила, така, що й випірнати з неї на білий світ не хочеться.
Її розбудив настирливий дзвінок у двері. Дзвонили, мабуть, довго, бо вже й гримати почали. Після нічного «відриву» вона спала як убита. Ростик, вочевидь, уже змився, двері з англійським замком зачинилися за ним автоматично. Та що ж це там за аврал такий – пожежа чи, навпаки, трубу прорвало і сусідів вода залила? Проганяючи залишки сну, пішла відчиняти.