9
З наплічником за спиною, валізою в одній руці і монітором від комп’ютера у другій Ніка стояла біля ліфта і ковтала сльози. Піднімати догори лапки і здаватися вона, звісно ж, не збиралася. Але зараз сили були нерівні. І «випадати» з вікна аж ніяк не входило у її плани, принаймні найближчі. Та й ота весела фігня у пігулках… Вона таки була в її старенькому буркотливому холодильнику. Якби викликала міліцію… Але звідки ж вони все про неї знають? Хтось розказав чи самі стежили, ходили слідом, прослуховували, вишукували дані? Бр-р-р… Як гидко! Треба зачекати, зібратися на силі і знайти тимчасове пристанище. Втім, шукати його, здається, і не треба – вона давно знає його як свої п’ять пальців.
Цей покинутий і забутий дворик уже два роки муляв їй очі. Якщо точніше, то спостерігала за ним Ніка значно довше – відтоді як оселилася у квартирі Нати Улянівни. З вікна сьомого поверху його видно, як театральну сцену з високої гальорки. Невеличкий допотопний будиночок з підсліпуватими вікнами, поділеними на квадратні шиби, облущеними підвіконнями і сірим, місцями прогнутим дахом, дуже відрізнявся від свого новенького сусіда ліворуч (це від його господаря Ніка колись врятувала нещасного цуцика і подарувала однокласниці) і тим більше від двоповерхового котеджу праворуч – пофарбованого у салатно-зелені кольори, з темно-зеленою ґонтовою покрівлею, арковими вікнами, квітниками і стрункими туями на подвір’ї.
Здавалося, ця розвалюшка, зведена ще за царя Гороха, якимось чином загубилася у часі й випадково залишилася тут, у місті, яке наступало на неї з усіх боків. У дворику всього три дерева – дві яблуні біля самих стін і висока груша позаду будиночка, клаптик асфальту перед дверима, купа піску на притоптаній траві, з якого раніш діти постійно щось ліпили і будували.
Зазвичай вранці з дверей повагом випливала повнувата кругловида молодиця, слідом за нею випурхувала ціла зграйка голосистих смаглявих дітлахів, за ними вискакував рудий кудлатий сенбернар. Жінка мало не щодня розвішувала білизну на мотузці, простягнутій між двома деревами. Діти з вереском бігали навколо будиночка. Собака з гавкотом або втікав від них, або наздоганяв їх. Узимку дерева біля будинку обліплювали ворони. Мабуть, їм було тут чим поживитися. А може, їх приваблювала смаглява зграя людських дітлахів, схожих на вороненят.
Господаря Ніка ніколи не бачила. Іноді крізь вранішній сон чула, як біля «воронячого гнізда» щось застуджено чмихає і гарчить, але, поки вона вставала і підходила до вікна, синя автівка, помережана іржею, така ж стара, як і будиночок, уже перевальцем, обминаючи вибоїни, від’їжджала від воріт. Поверталася вона пізно ввечері. Мабуть, власникові цього автомобільного дива з минулої епохи доводилося дуже багато працювати, щоб прогодувати своє горласте сімейство. Але на вигляді дворика його заробітки не позначалися: ті ж тьмяні, як у сільській хаті, вікна, той же сірий із зеленими розводами моху дах, той же покоцаний і місцями вилущений асфальт перед порогом.
Два роки тому, восени, вся родина раптом зібралася, всілася аж на три таксівки і зникла. «Ніби у вирій полетіли», – подумала тоді Ніка. Але з вирію навесні повертаються, а дивне сімейство так і не повернулося. За рік на дворику з’явилися двоє чоловіків. Вони привезли купу всілякого залізяччя, бетонні плити, пісок і цемент, встановили бетономішалку, протягнули від будиночка електрошнур і взялися до спорудження навколо подвір’я муру. Після закінчення цієї роботи у високій, вищій від людського зросту, мурованій стіні залишилося дві пройми, у яких невдовзі зблиснули чорним металом ворота і хвіртка.
Від сусідських очей із навколишніх приватних садиб «вороняче гніздо» тепер було надійно заховане. Але з сьомого поверху воно і далі залишалося як на долоні. Ніка бачила, як заростає густим споришем дворик, як весною на зеленому трав’яному килимі з’являються жовті кружальця кульбаб, як восени під яблунями згнивають нікому не потрібні яблука, як попід ворітьми пролазить сіра кицька, як вона кожного ранку намотує три кола навколо будиночка, ніби здійснює якийсь таємничий ритуал.
Ніка також пробереться. Звісно ж, не попід, а понад хвірткою. Це запросто. А от відчинити двері до оселі – складніше. Але вона не раз спостерігала, як залазить до хати кицька. Видирається на яблуню, тоді, як акробатка, шпацирує гілкою до причілкових дверей на горище. З горища, вочевидь, є двері до коридору. Мусять бути. А пізніше Ніка роздобуде ключі і від хвіртки, і від вхідних дверей – це не проблема. Отож, треба тільки дочекатися вечора, щоб ніхто з вікон дев’ятиповерхівки не побачив її вторгнення на чужу територію.