– Пане Левку… Ой, перепрошую, паном тепер не можна називати. То як вас там?.. Товаришу Левку? Левку Олександровичу? Товаришу Левку Олександровичу! Може, скажете, куди забрали мого чоловіка, Міхала Вишнецького? Він же старий, у нього слабке здоров’я, хворі ноги. Він… Міхал нікому нічого поганого не зробив. Він порядна людина, людина честі. Стільки років працював викладачем, стільки молодих людей у науку благословив, стільки…
Струна таки тріснула. Чи тільки надірвалася? Левкові здалося, що Ольга Вишнецька зараз розплачеться. Він навіть встиг злякатися: що робити, як її заспокоювати? Але жінка хутко опанувала себе. Знову піднята голова, суворо стиснуті вуста, тільки у зіницях щось зрадливо сяйнуло і згасло. Ніби вона знала якийсь секрет, як приборкувати сльози, вбирати їх у себе, щоб не викотилися з очей.
– Поверніть мого чоловіка, і тоді будемо говорити про все інше. Поверніть мого чоловіка!
– Мамусю! Ну навіщо ти так? Я ж тобі вже говорила: Левко тут ні до чого. Він же не арештовував нашого тата. Його тоді і в селі не було. Та й узагалі… Ну хіба ж бібліотекар – це влада? І хіба ти забула, що пан Мандрика говорив про Левка? Як він про нього говорив?
Вишенька! Нарешті! Боже, яка ж вона гарна! Яка ж вона… рідна! Здалося, що в кімнаті раптом стало світліше, ніби передзимові хмари, що скупчилися над селом, розійшлися і впустили літнє сонце. Серце забилося прискорено, ноги мимо його волі пішли їй назустріч.
– Вишенько!
– Стояти! – Ольга, як розпасійована дика кішка, кинулася на середину кімнати, розкинула руки перед Левком. – Не смійте торкатися моєї доньки! Чуєте, товаришу Левку Олександровичу? Чи не забула я, шляхетна панно Вишеславо, що говорив пан Мандрика? Ні, не забула. І що зробив він для оцього… начальника хати-читальні… не забула. Тадей йому дар його відкрив, він з нього людину цілих десять літ ліпив, справжнє життя подарував. От хай би і йшов тим шляхом, виконував свою місію. Але драб хоче залишитися драбом. І я забороняю тобі… Чуєш, Вишеславо? Забороняю! А ви… товаришу Левку… Левку Олександровичу… Якщо вже надумали взяти у нас книжки, то можете взяти. А чого ж? Якщо можна було отак запросто забрати людину, отак підло, по-злодійськи, посеред ночі, невідомо куди… Що таке книжки в порівнянні з людиною! Але більш у мій дім – ні ногою. І своїм отим… перекажіть: допоки мій чоловік не повернеться, я нікого сюди не впущу. Ні-ко-го!
Міхал Вишнецький не повернувся. Але чужі люди не тільки ввійшли до маєтку, але й надовго розташувалися у ньому. Ранньої весни 1940-го, як тільки зійшли сніги, біля садиби зупинилися три линяло-зелені військові вантажівки. Солдати хутко зіскочили з кузова на землю і почали гатити у браму. А що ніхто не відчиняв, то капітан, який досі дрімав у кабіні, наказав перебратися через мур і відчинити її з другого боку. Браму відчинили, машини в’їхали на подвір’я і зупинилися перед вікнами великого будинку. Солдати почали розвантажувати машини. Скидали чомусь не тільки зброю, а й бури, лопати та всіляку іншу землерийну техніку.
На шум і брязкіт вийшла господиня. Стала на порозі як укопана, не могла зрозуміти, що відбувається, чого на подвір’я вдерлися військові. Командир знехотя відрекомендувався: «Капітан Рубльов». І так само знехотя взявся пояснювати, що в її будинку має розміститися військовий штаб Червоної армії, а на горі, поруч з маєтком, розпочинається будівництво дуже важливої для держави оборонної фортифікаційної споруди.
– Хіба вже і тут почалася війна? – здивувалася Вишнецька.
– Громадянко Вишнецька! Це не вашого буржуйського ума діло! Ваше діло – звільнити для штабу будинок, а не задавати дурні питання, – сердито відрізав капітан, що за віком годився пані Ользі в сини.
– Звільнити будинок?! – Вона сполотніла, вхопилася за серце, хитнулася й сперлася на стіну. – Куди ж нам з донькою подітися із власного дому? Ми не маємо куди йти!
– Це не мій клопіт!
– Дозвольте нам залишитися хоча б на своєму подвір’ї. Ми сьогодні ж переселимося з покоїв у малий будинок. Поки ви будуватимете там, на горі, ми з донькою…
– Не знаю, не знаю. – Капітан криво усміхнувся. – Може, я б і вговорив вище начальство, може, воно і поступилося б, але це буде непросто і, як ви розумієте, не за так.
Вишнецька зняла з пальця золотого персня.
– Цього досить?
Капітан покрутив прикрасу в пальцях, підняв над головою, глянув крізь примружені повіки проти сонця на рожевий камінець у золотій овальній оправі.