– Погано з нашою Олькою, – витирала сльози Мар’яна. – Ніяк не оправиться після отого, що сталося…
Мар’яну ніхто не просив і тим більше не змушував ходити до Вишнецьких. Грошей за послуги вони давно не платили. Та вона сприймала вже Ольгу не як колишню власницю маєтку, а радше як хвору приятельку, з якою пов’язаний чималий шмат життя і яка тепер потребувала допомоги. Ще більше вболівала за Вишеславу, яку любила як рідну. Та воно й недивно: виколисала ж, на руках виносила, виростила, вилеліяла свою улюбленицю. Якби у неї була донька, то і її Мар’яна не могла б любити більше, як Вишеньку.
Левка зворушувала ця неймовірна і самовіддана тітчина доброта. Такою була і його покійна мама. Недаремно тато так і не зміг знайти їй заміну.
Якось Ольга не повернулася ввечері до кімнати. Мар’яна зранку взялася шукати її і знайшла у тій же занедбаній альтанці. На мертвому обличчі пані Вишнецької застигла щаслива усмішка. Мабуть, вона нарешті побачила свого коханого Міхала і пішла за ним у кращий світ. Мар’яна переселилася до маєтку. Не могла ж вона залишити Вишеславу саму.
За німців Левко знову почав потроху займатися костоправством. Війна війною, а болячки – болячками. Люди просили допомоги, і він із задоволенням її надавав. Німці не забороняли, хоч і ставилися до цього трохи скептично, трохи поблажливо. Мовляв, хай собі абориген пограється в Ескулапа. Так було, аж поки він не склав ногу рудому Гансові – той перекинувся на мотоциклі і ледве вижив. Сталося це зимою, село замело снігами аж під самі стріхи. Везти потерпілого до міста було ризиковано. І Левкові дозволили показати, на що він здатен. Гірше все одно вже не могло бути.
Травма іноді ще нагадувала про себе, і Ганс час від часу ставав його пацієнтом. Цього разу він приїхав добряче напідпитку, що траплялося з ним все частіше, поплескав Левка по плечу і довірливо шепнув на вухо:
– Фройляйн маєш?
– А що? – Левко не знав, до чого той хилить.
– Не показуєш нікому, ховаєш. Чи то гарна вона в тебе така, що боїшся, щоб не вкрали, чи страшна така, що й сам боїшся на неї дивитися, – зареготав Ганс. – Ну, яка є, але твоя. То сховай її ще далі, щоб ніхто не знайшов. Ферштейн? Завтра приїдуть наші облаву робити.
– Яку ще облаву? – здивувався Левко.
– До цього часу ми вам по-доброму пропонували: вербуйтеся до Рейху, там вас ждуть не діждуться. А ви? Отож. Ви такі невдячні і хитрі, не слухаєтесь, ніякими пряниками вас не заманиш. А фатерлянду потрібні молоді робочі руки. Дуже потрібні! Ферштейн? Не хотіли по-доброму, буде по-поганому. Всі, кому виповнилося чотирнадцять років, – до Рейху. Тільки ц-с-с. Я тобі нічого не казав. А фатерлянд без одної твоєї фройляйн не пропаде. Ганс – не свиня. Ганс пам’ятає, хто його на ноги поставив.
– А чому я нічого про облаву не знаю? Чи поліції вже не довіряють?
– Такий наказ. А довіряють чи не довіряють… Останнім часом поліцаї з місцевих стали дуже хитрими і не дуже ненадійними. Ну тебе це не стосується. Тобі я можу сказати.
Вночі у Старолісах ніхто не спав. Звістка про облаву метнулася по дворах, як іскра по сухому полю. Матері наспіх готували вузлики з їжею і проводжали синів і доньок до лісу. Вранці до села під’їхали три військові вантажівки. Солдати перекрили дороги, розійшлися по хатах. З криком обшукували льохи і горища, клуні і хліви, розкидали копиці з сіном, забирали все, що тільки на очі потрапляло, – мед, сало, яйця, старовинні ікони, новенькі ткані ходники. Але жодної молодої людини не знайшли. Наказали собакам брати сліди. Вівчарки рвонулися до лісу, але дійшли до драговини і безпорадно заскавучали. Навіть вони не могли надибати ту потайну стежку, якою переправлялися через болото місцеві. Німці здогадалися, що село хтось попередив. Але хто? Пошуки витоку інформації розпочали з сільської управи, з тих, хто знав про заплановану облаву.
Протверезілий Ганс взявся червоними плямами й облився липким потом. Він пригадав, кому проговорився вчора. Прихопив із собою двох поліцаїв і кинувся на пошуки Левка. Живим його брати не збирався. Раптом того допитають і він візьме та й розкаже, як Ганс видав йому секретну інформацію? Навіщо залишати такого свідка?