Тіла убитих перетягли у палаючий великий будинок. Мар’яну поховали у саду. Занесли у погріб наспіх зібрані речі. Там же залишилася Вишенька. Левко знову зачинив навісний замок на дверях погреба, а сам спустився у схованку через дот. Коли вийшов на гору, було вже за північ. Село спало. Може, хтось і бачив у вікно пожежу, але побоявся прийти. Інстинкт самозбереження? Чи просто звикли вже люди за ці роки, що постійно щось десь горить?
15
«Терези» померли, так і не народившись. Хтось повідомив Краскова-старшого про реєстрацію фірми Віталія, може, навіть про його пошуки інформації і готовність захищати притулок для чотирилапих, і той виставив намірам сина своє рішуче залізобетонне батьківське «Ні!».
У Віталія стався нервовий зрив. Коли Лана дізналася про це, мовчки схопила Ніку за руку, хутко завела свого беушного джипа, яким тільки-но підвезла торбу пшеничних круп для собачої каші, і щосили погнала його до «царського села».
Мабуть, у Краскова на всі пости були призначені вишколені амазонки. Домомучителька, на відміну від секретарки жінка досить огрядна і геть не спортивного типу, виявилася також однією з них. Вона рішуче кинулася напереріз гостям зі словами: «Владислав Іванович заборонив впускати!» Але Віталій знешкодив її сакраментальним: «На місце!» І вона, розпасійована, з бузковими плямами на круглих щоках, демонстративно закрокувала з передпокою.
Ніка нарешті відважилася запитати, де Віталієва мама, чому їх постійно зустрічає оця навіжена фрекен Хільдур Бок.
– Вона розлучилася з татом. Давно. – Сказав без жодної емоції, тільки права повіка різко сіпнулася.
– І ти залишився жити з ним, з оцим? – здивувалася Лана.
– А в мене не було вибору, – гірко усміхнувся Віталій. – Бо, як я дізнався уже в суді, під час процесу, Владислав Красков – справді мій біологічний тато, а от Людмила Краскова… Людмила Гервасіївна мені зовсім не мама. Це було як грім серед ясного неба. Повний ступор! У таких випадках до суду, мабуть, мали б запрошувати ще й дитячих психологів. Словом, вони обливали одне одного помиями, люто боролися за мене, навіть готові були розірвати мене надвоє і забрати по шматочку. Але нікого не цікавило, що відбувається зі мною. Спочатку я зненавидів їх обох. Не міг дивитися, слухати. Потім… Потім ладен був піти за не-мамою, бо вона все-таки була мені ближчою. Тата майже ніколи не було вдома, а його любовні історії вже всіх доконали. Але кого хвилювала думка дванадцятирічного хлопчика? Як я тоді мучився! Думав, що вони розлучилися через мене, саме тому, що… Самі розумієте… Словом, і тоді був винен, і потім, коли розбився, бо справді сів за кермо напідпитку. І тато мені не може цього простити. Він пишався мною. Справді пишався. А заодно покладав на мене великі надії. Казав, що після того, як закінчу наш університет, відправить на стажування у Швецію, зробить мене своїм бізнес-партнером. А далі, ясна річ, Віталій Владиславович мав би успадкувати його імперію. А хто ж, крім мене? Я його підвів. Іноді мені здається, що він страждає більше, ніж я. І соромиться, що у нього такий син. Має мене за повного лузера, який навіть не зумів скористатися тим, що вже було приготовлено для нього успішним татком. От і тримає невдаху за цими мурами, як дракон принцесу.
Ніка спалахнула:
– Краскови розлучилися, бо ніколи не любили одне одного. От і вся причина. Колись товаришеві Краскову потрібна була Людмила Гервасіївна, бо вона мала зв’язки, впливового тата. А потім часи змінилися і в цьому вже не було потреби. Її таточко став ніким, і вона також. Зате товариш-пан Красков зумів розкрутитися і стати дуже крутим. Жодної твоєї провини в їхньому розлученні немає!
– Звідки ти знаєш? – здивувався Віталій.
– Що ти не винен?
– Ні, про впливового предка Людмили Гервасіївни?
– Припустила. Здогадалася. Інтуїція підказала. Яке це має значення? Головне, щоб ти нарешті зрозумів і перестав себе мучити.
Господи! Якби він знав, якби він тільки знав, яке полегшення щойно, після його драматичної розповіді, відчула вона сама! Отже, те, про що розповідала Регіна, – правда. У неї дійсно є брат. І головне: хоч він ріс поруч із Владленом-Владиславом, але виріс зовсім не таким, як батько. Зовсім! Мабуть, у Віталикової мами, в тієї молоденької ткалі чи прядильниці із Полісся, справді були дуже гарні і дуже сильні гени, які Краскову так і не вдалося змінити, підім’яти під себе, деформувати, озлобити. Ніка досі так боялася, що в ній самій може бути щось від батька, щось темне і недобре. Ні! Якщо вже навіть Віталик на нього не схожий, то вона й поготів. У ній все від мами. Тільки від мами! Бо чи то Всевишній, чи доля, чи премудра матінка природа, але хтось, якась вища сила, мусила захистити нащадків Краскова від нього самого.