Три місяці вони працювали пліч-о-пліч, жили в одному бараці. А далі знову розлука. Громадянам Речі Посполитої дозволили повертатися до Польщі. Левко ще майже п’ятнадцять років провів у таборах і п’ять – на спецпоселенні. За ці роки він поставив на ноги тисячі людей. Калічилися там люди часто – їм ламали хребти дерева на лісоповалах, трощили ребра і руки-ноги обвали у шахтах і копальнях, вивертала суглоби і розтягувала сухожилля важка каторжна праця. Ніхто не зацікавлений був у тому, щоб постраждалих рятувати, тим більш лікувати. Та й медперсоналу відповідного – як кіт наплакав.
Отож арештанти і поселенці не давали Левкові забути про те, що він костоправ. Хоч він цього не афішував, навпаки, просив не розголошувати – щоб не дійшло до табірної адміністрації. Затявся не допомагати ні їй, ні охороні, ні наглядачам. Але це було вже пізніше.
А за три місяці роботи у шпиталі він попрощався з Мандрикою. Перед розлукою Тадей розповів йому свою історію. І вона утвердила Левка на думці, що у світі справді немає нічого випадкового. І те, що вони колись зустрілися за таких дивних обставин (треба ж було йому побігти за бричкою, потрапити у маєток Вишнецьких, бути спійманим сторожем і втрапити на очі костоправа!), і що Мандрика зразу ж відчув приязнь до «не такого, як усі» сільського хлопчака, і що спільна справа й дивовижна суголосність душ зробили їх більше, ніж друзями, – все це також не випадково. Їхні родові корінчики проросли з одного ґрунту, і цілком ймовірно, що колись так само перетиналися долі і двох їхніх пращурів, січових козаків на прізвиська Мандрика і Ярий.
Перші відомості про козака на прізвисько Мандрика зафіксовані ще в описі Хортицької Запорозької Січі, яку заснував Байда Вишневецький. Прізвисько, на переконання Тадея, приліпилося до його пращура тому, що той був надто непосидючим і понад усі принади життя йому мандрівочка пахла. Та й життя наступних поколінь Мандрик, як свідчать сімейні перекази, не були позначені сталою осідлістю. Гасали вони вільними степами та байраками, воювали з ворогами, спливали кров’ю від ран, відступали і перемагали.
Тільки на Тадейовому дідові неймовірна тяга до зміни місць проживання трохи угомонилася. Коли в Російській імперії було створено Холмську губернію, Філона Мандрику направили туди дійсним статським радником. Так він переїхав з-під Києва до древнього українського міста, заснованого ще Данилом Галицьким. Початок Першої світової війни збігся з особистим горем – померла його дружина, кароока красуня Улита. Немолодий уже Філон розділив спадок між двома синами і пішов до православного чоловічого Яблочинського монастиря. Там старець Ієрохим, який займався лікуванням людей, і виявив, що руки ченця Філона, які в молодості звикли тримати зброю і вбивати, дуже чутливі і можуть зцілювати людей. Від діда Філона перейняв секрети костоправства і Тадей. Коли батька мобілізували в російську царську армію, на світову війну, він кілька років провів з дідусем у монастирі.
За традицією, Тадей мав би передати дідову науку своєму синові. Але так уже склалося, що кохання він зустрів, а сім’ю не створив. Жінка, яка вечорами стукала у його вікно, була одруженою. Вони не мали сил опиратися своїм почуттям, але Агата не могла покинути чоловіка і двох дітей, яких той їй нізащо не віддав би.
З перших днів війни Тадей опинився в народному ополченні. Потрапив до німецького полону. Втік із нього. Боровся в лавах УПА на території Холмщини. Зразу після другого приходу червоних був арештований і відправлений у «Воркутлаг».
Іноді у задньому дворі Хрестовоздвиженської церкви у Старолісах збиралася довга вервечка людей, які приїжджали до Левка з сусідніх сіл. З найбільшим задоволенням він лікував дітей, особливо дівчаток. Вдивлявся у них і думав про свою маленьку. Тільки й дізнався, що назвали її Олена і Трифон Вірою. Але де вона? Куди виїхала? Спробував було запитати Олениного сина, але той чогось аж визвірився: «А вам яке діло?» Дивний якийсь цей хлопець, ніби начинений злістю, геть не схожий на Олену і Трифона. Мабуть, і справді не завжди діти переймають характер і вдачу у своїх батьків. Іноді зло вселяється у людину ще до її народження і разом з нею приходить у світ. І нічого тут не вдієш.