– Не твоя це дівчина, Олено. Ой не твоя!
– Як це не моя? – Олена сполотніла, вхопилася тремтячою рукою за серце.
– А так, не твоя – і хоч ти мені кіл на голові теши, не твоя! Вишнецької вона дочка. А батько неїн Левко Черкас. Нікого, крім нього, не любила Вишеслава, а вона така, що нелюба не підпустила б до себе. Я зразу здогадалася, кому вона мед і молоко носила. Мала навіть гадку вистежити, де та схованка з її любчиком. Дуже вже хотілося мені його побачити. Ой як хотілося! І побачити, і забрати, якщо вдасться. Весь садок обдивилася, у хати позаглядала, навіть у погріб колись спустилася, нібито помогла занести туди трохи городини. А потім вона почала мене випроводжати з маєтку. Та я запримітила, що вона вже груба, і знала, що він у неї переховується. Після того у них, певно, і дитинка вродилася. От вони приладнали новорождену, принесли до вас. Куди поділася Вишнецька, ніхто не знає й досі. А Черкаса таки зловили, судили як ворога народу і до Сибіру вислали.
Олена заплакала. Просила не розносити по селі свої догадки. Так воно чи не так – ніхто розбиратися не стане, а на дівчинку впаде пляма на все життя. Скажуть, що донька «ворога народу». Вона готова заплатити за мовчання, скільки Степана скаже. Хай же має Бога в серці, не калічить життя її Віруні.
Якби Степана тоді озирнулася і побачила, хто стоїть за дверима кімнати. Якби знала, чим це закінчиться, то, може, і не заводила б цієї мови.
– Донька ворога народу? Зека? Отого самого? У нашій хаті?.. – Макар, здавалося, задихався.
Його ніби й не здивувало, що Віра не його рідна сестра, приголомшило тільки те, чия вона донька. Тільки вчора після уроків, на виховній годині, їх готували до вступу в комсомол і розказували страшні історії про «ворогів народу», з якими він урочисто поклявся боротися. Називали і зрадників із села. Тільки вчора… І ось раптом таке відкриття. В їхній хаті… Їхня Віруня…
З цього дня дім Величків перетворився для Віри на справжнє пекло. Макар нікому не говорив про те, що дізнався від Степани. Соромився, боявся. І люто ненавидів Віру. «Хай вона йде від нас! – кричав до матері. – Вона ж мені не сестра! Вона нам взагалі ніхто!»
Олена любила Віру, але втихомирити сина не могла. В нього наче диявол вселився. Просила зачекати, поки Віра восьмий клас закінчить і зможе поїхати вчитися до міста. Він мовчав. Але те мовчання було таким же страшним, як і крик.
Віра закінчила восьмирічку, забрала свідоцтво про освіту і наступного ж дня поїхала із села. Більше її у Старолісах ніхто не бачив.
– Мабуть, кортить тобі дізнатися, яка вона, твоя доця? Я тобі знимку принесла. Макар повикидав геть усі, а я ось цю сховала. Тут Віруня ще маленька, років шести, з чорним песиком. Вона його дуже любила. Прости, Левку! Не хотіла я, щоб так сталося, – схлипнула Степана.
– Бог простить! – відказав.
Весною він поховав Вишеньку на горі, біля їхнього дерева. А на початку дев’яностих років, коли не стало колгоспу, очистив малий будинок у маєтку від залишків міндобрив, відремонтував і перейшов у нього жити. Приймав людей і лікував запущений хворий сад. Лелеки, які покинули напівзруйнований великий будинок, коли там була тракторна майстерня, знову звили на ньому гніздо. Левко дивився на них і згадував, як вони з Вишенькою раділи, дивлячись на пташину пару. Казали: якщо бузьки селяться на будинку, то рід, який живе у ньому, ніколи не переведеться. Хто тепер скаже йому, де його доня, де його рід?
Щодня приходив до могили. Щодня приносив квіти. Спочатку проліски, анемони, конвалії, бузок, потім – ромашки, волошки, маки, тоді – чорнобривці, материнку, верес. Розказував Вишеньці, як живе, як розшукує їхню Віруню, – розіслав листи, куди тільки знав. Але відповіді ніякої. І куди вона могла виїхати?
Зазвичай він навідувався до могили вдень. А тоді прийшов вранці, бо на день мав пацієнта і не знав, чи звільниться до вечора. Спочатку почув розпачливе нявчання свого смугастого Рибалки, названого так через дивну пристрасть до сидіння на березі річки й намагання впіймати рибу. Коли глянув на дерево – обімлів: серед жовтого листя побачив дівчину. Бурштиново-медове волосся тріпотіло вже десь на самому вершечку тополі. Здалося, що це Вишенька. Згадав, як вони говорили колись про те, що з цього дерева, коли воно виросте, можна буде зійти просто на хмару і помандрувати небом. Що вони тоді говорили ще? Поки згадував, дівчина почала спускатися. Він зрозумів – вона хоче врятувати кота. Чи це кіт хотів урятувати її? Хотів, але втримати не зміг.