Інопланетна цивілізація їх так і не дочекалася.
Насправді щось недобре запідозрили ще на орбіті, коли прилади не змогли зафіксувати в містах жодного руху. Військові, які складали дві третини експедиції, вважали, що це якісь оборонні заходи, і чекали чортзна-чого. Але Ірма вже тоді засумнівалася, що вся планета може в єдиному пориві сховатися в бомбосховище. Тим більше через один корабель. Хай навіть такий грізний, як інтергалактичний фрегат «Артилерист Ганс». Тому зараз, дивлячись на заросле лісом мертве місто, вона майже не здивувалася. Майже.
Насправді місія закінчилася невдачею тільки в пункті «установити контакт». У головному, але не єдиному. Найближчі роки вони вивчатимуть як загиблу цивілізацію, так і саму планету — вони ж уперше за межами рідної галактики. Але головне, що вирізняло цю місію від усіх інших, і те єдине, заради чого Ірма сторчма кинулася в рекрутинговий центр, було втрачено.
Чудес не буває.
Перші три місяці люди проводили всередині тимчасового табору майже в режимі облоги. Були лише обережні вилазки. Скафандри знімали тільки в герметичних житлових комплексах. Брали проби води, ґрунту, зразки тканин, матеріалів… А потім епідеміологи сказали, що незалежно від причини загибелі тутешніх аборигенів, це точно не з їхньої галузі — ані вірусів, ані бактерій. Люди й надалі ходили великими групами — лісові дияволи та смертожуки (хоч їм іще не встигли дати таких промовистих назв) заявили про себе відразу.
І все ж напруга перших місяців залишилася позаду. Табір чимраз менше нагадував бойове розташування й дедалі більше — дослідницьку експедицію. Всі почали звикати до нового місця, що вже видавалося не страшнішим за будь-який земний ліс…
Напевно, якби тоді ви запитали Ірму, що її тривожить, що змушує весь час шукати в себе ознак невідомої інфекції чи прокидатися вночі через черговий кошмар, вона б відповіла так: «Тут занадто добре. Занадто добре як на місце, де загинула ціла цивілізація. Занадто добре для експедиції, що почалася з помилки в розрахунках трансверсного стрибка». Але правда звучала б так: там було занадто добре для того, кого ростили під гаслом «чудес не буває».
— Зажди, — я перебив Ірму на півслові, — а рак?
— Як я й казала, — раптово. Наші медики вирішили, що відправляти мене на Землю немає сенсу. Навіть якби хтось вирішив ганяти туди-сюди цілий фрегат, що, звісно ж, неможливо…
Ірма замовкла, ніби щось розглядала на своїх черевиках. Сонце стало хилитися до заходу, і світло набуло ніжного персикового відтінку. Вона подивилася на мене й примружилася, як кішка на сонці.
— Продовжуй, — попросив я. — Вибач, що перебив. Що було далі?
— А далі… Далі всьому настав край. А я, як завжди, пропустила найцікавіше.
Вона знову замислено втупилася в нікуди й замовкла. Я не квапив, хоч як хотілося мені почути продовження. Нарешті Ірма ніби прокинулася:
— Отже… Через три місяці після прильоту почалися головні болі, блювота та інше лайно… Мене запхали в санчастину, наділи цю срану лікарняну піжаму, типу «готовий до зустрічі з патологоанатомом»… — її пересмикнуло з відрази. — Я знала про те, що діється на базі, але здебільшого з чужих слів. Спершу було страшно. Мабуть, складно уявити більшу безпорадність, аніж тоді, коли змушений лежати в лікарняному боксі й чути стрілянину й крики зовні… А незабаром мені стало так гівняно, що навіть на смерть уже було наплювати. Подумки я її навіть квапила.
Ірма замовкла, і з усього було видно, що продовжувати їй складно.
— Хто дав тобі пилок? Хтось із біологів?
Вона подивилася на мене порожнім поглядом. Потім, повернувшись зі спогадів, кивнула.
— Так. Розалін. Ніхто не знав, допоможе чи ні.
— Я вже зрозумів. Експериментальний препарат. За твоєї ситуації втрачати було нічого.
— Це точно! — Ірма всміхнулася, і вийшло навіть весело, але потім на її лице лягла сіра тінь спогадів. — А коли я опритомніла, тут уже нікого не було. Я влізла в бокс для діагностики і з’ясувала, що рак зник.
— Нікого не було — в якому сенсі?
Ірма хотіла відповісти, але по її щоках по-зрадницькому покотилися великі сльозинки, і вона замовкла, стиснувши губи. Лише похитала головою.
— Загинули?!
Ірма шмигнула носом і рішуче витерла сльози:
— Зараз усе побачиш.
Ми підійшли до продовгастої низької будівлі. У таких зазвичай влаштовують склад. Розсунувши високу траву, вона нагнулася й щось дістала.
— Схованка? — запитав я.
— Так… Я знала, що колись повернуся. На.