Вона підвела на мене втомлений погляд. Я б не здивувався, побачивши в її очах сльози, але в них була тільки суха, як пісок, злість. Ірмина правда. Ще вчора я б і не захотів її слухати. Я б думав про страховку, про свою руку й про те, що вистачить із мене вбивства в госпіталі…
— А як же мутаген? Виходить, вашим «Артилеристом» не зацікавилися?
— Ще й як зацікавилися! — Ірма підвелася й кинула свій стаканчик в урну, наполовину заповнену зів’ялим листям. — Ходімо.
— Куди?
— Пора тобі дізнатися найцікавіше.
Вона по-змовницькому підморгнула й увійшла всередину.
За поворотом довгого коридору Ірма показала пальцем на стелю й, не обертаючись, кинула:
— Не лякайся.
Вона навіть не стишила крок, а я однак сіпнувся й машинально обійшов це місце по широкій дузі. Ще один моторошний барельєф із цвілі. Цього разу на нас дивився зі стелі скорчений від болю впізнаваний лик Нейтана Гоґа. Такий реальний, що, здається, я чув здушений хрип із його горлянки.
— От срака… — вирвалося в мене.
Ірма не звернула уваги. Ми ввійшли в так званий робочий зал. У великому приміщенні було кілька десятків столів, відділених перегородками. У дальньому кутку під стелею виднівся ще один порожній кокон. А загалом, якби не пил, можна було подумати, що звідси пішли тільки вчора. Хіба що йшли в поспіху — занадто багато всього валялося на підлозі.
— Ваша біостанція була чи не вдесятеро більша за нашу, — здивовано відзначив я.
— Це тому що ми повинні були вивчати біосферу цілої незнайомої планети.
— А ми? — я аж зупинився.
— І це правильне запитання, лейтенанте! — Ірма, не обертаючись, здійняла до стелі вказівний палець. — Три біологи й технік, при всій повазі до кожного з нас, — це не схоже на дослідницьку місію. Правда?
Не те щоб я ніколи не думав про це, але зараз її слова так оголили цей факт, що він здавався скалкою в оці.
— І що це значить? — запитав я, наздоганяючи Ірму.
— Дай мені кілька хвилин, і я спробую відповісти.
Вона повернула між столами й опинилася в невеликому закутку біля стіни.
— Чиє це місце? — запитав я.
Ірма з виглядом господині сіла на запилений стілець.
— Моє.
Я допитливо оглянув його. Не дуже й схоже на той робочий стіл, який я бачив щодня. У нас на біостанції Ірмине місце було аскетичне та ідеально прибране, а тут повно всіляких дрібниць, що не мають стосунку до роботи. Якісь там котики, рожеві зірочки, магнітики, фотографії в рамках… Ірма взяла одну з них і здмухнула пил зі скла.
— Ось хто поставив крапку в цій історії, — і простягнула мені.
На фото стояли, обійнявшись, двоє дівчат. Обом не було й тридцяти. Ірму я впізнав одразу. Така ж, як на фото із ключ-картки, тільки усмішка до вух. Її по-чоловічому обіймало за шию жилаве, кутасте дівча з короткою стрижкою і юним хлопчачим обличчям.
— Ми дружили, — Ірма сумно всміхнулася. — Вона була молодшою офіцеркою служби безпеки. А мріяла потрапити в штурмовички. Смішна. А я — молодша наукова співробітниця, що прагне колись очолити біоконтроль.
— Не дуже багато спільного, — зауважив я.
— Ми обидві страшенно любили життя. Таких двох реготух треба було ще пошукати…
Ірма секунду стояла всміхаючись, а потім рішуче розчавила усмішку між щільно стиснутими губами.
— Я не знаю, як обрали її. Можливо, щось таке знайшли в особистій справі. Одне слово, із фрегата зв’язалися з нею й запропонували залишитися живою. Або загинути з усіма. Простий вибір.
— І що вона зробила?
— Украла мутаген. По неї прилетіла персональна шлюпка. Евакуювати одну людину незрівнянно безпечніше, ніж усіх. Коли наші вибігли, упевнені, що почалася довгоочікувана евакуація, шлюпка вже злітала. А за кілька годин «Артилерист Ганс» полетів із цієї галактики назавжди.
Ірма сіла на стіл, повернувшись до мене обличчям. Ми опинилися так близько, що я знову відчув запах її волосся.
Вона всміхнулася й чомусь узяла мене за руки — якось по-дитячому просто й водночас дуже ніжно — і притулила до себе. Я не пручався. Вона обійняла мене за талію, пригорнувшись щокою до грудей.
— Я не хочу померти на цій планеті, — тихо мовила вона.
— Ми не помремо тут, — сказав я. — Чому ти так кажеш?
— Чому — бо мараму… У тебе в животі бурчить.
Я теж обійняв її за плечі й обережно поклав щоку їй на голову.
— Тобі не цікаво, як її звали? — раптом запитала Ірма.
— Кого?
— Мою подругу, що втекла з мутагеном.