Ірма знову ритмічно клацала кришкою термоса, поринувши у свої думки. Мене ще дужче почав хилити сон. Я стрепенувся й подивився на годинник. За десять дванадцята. Ще трохи…
Не знаю, в який момент я заплющив очі. До останнього видавалося, що все під контролем.
Я знову був на луках.
«Тільки цього разу це не сон», — упевнено сказав я собі й подивився під ноги.
Метеликів було багато. Дуже багато. Вони сиділи на кожній травинці, так густо обліпивши її, що здавалось, я стою в заростях із чорно-помаранчевих крил.
До стін самотньої білої будівлі, яку хтось зводив посеред лугу, було метрів двадцять. Мільйони метеликів огорнули її рухливою хмарою. Я не бачив будівельників. А лише те, як чиїсь руки кладуть розчин просто на сотні ніжних крилець, а потім з огидним хрускотом придавлюють їх цеглою. Новими й новими цеглинами, укладаючи кожен поверх живих, ніжних, прекрасних метеликів-сонцевиків. І зводячи усе вище й вище стіни, де з кожного шва стирчали тріпотливі крильця.
Я був єдиний, хто міг це зупинити. Але для цього потрібно було дійти до будівлі й увійти в єдині чорні двері посеред стіни, а кожен мій крок теж загрожував метеликам смертю. Не можна наступати на метеликів… Головне, не наступати… Хотілося залишитися там, щоб не бути причиною загибелі цих ніжних створінь, але щосекунди, коли я ступаю, гине чимраз більше чорно-помаранчевих сонцевиків. Незрівнянно більше.
І тоді я наважився. Я підняв ногу й обережно поставив її в траву, стараючись налякати якомога більше метеликів. Вони випурхнули яскравим розсипом, і я з полегшенням подумав, що полетіли, мабуть, усі. Але, поставивши ногу, з жахом почув огидний хрускіт їхніх ніжних тіл. Не можна наступати на метеликів… Я завмер. Там, на стіні, чиясь рука знову ляпнула згусток цементу поверх живого килима і придавила білою силікатною цеглиною сонцевиків, які намагалися злетіти. Зітхнувши, я рішуче ступив іще крок. Хоч як силкувався бути обережнішим, знову пролунав нудотний хрускіт знищених метеликів. До темних дверей було ще так само далеко.
— Лейтенанте! — прошепотів хтось.
Я безпорадно озирнувся. Ірма стояла зовсім поруч. Я хотів їй сказати, щоб вона не рухалася, бо роздавить метеликів, але вона взяла мене за потилицю й раптом поцілувала. Її зімкнуті губи чомусь були тверді й холодні. Я спробував відповісти на поцілунок, але вона так міцно пригорнулася до мене, що не міг розімкнути своїх вуст.
— Лейтенанте! — повторила вона пошепки, не відриваючись від мене.
Я встиг здивуватися з того факту, що Ірма говорить і водночас цілує мене, і прокинувся.
Ірмине обличчя й справді було зовсім близько, майже як уві сні, а мій рот вона затиснула долонею.
— Тс-с… — піднесла палець до губ.
Я повільно кивнув. Ірма забрала руку і, не мовлячи й слова, показала пальцем у кінець довгого коридору. Я придивився. Спершу здалося, що там абсолютно порожньо. Але Ірма наполегливо вказувала своїм тонким пальчиком на щось у самому кінці… І я помітив. Щось темне. Я напружив зір. У тьмяному світлі чергових ламп я навіть не міг стверджувати, що це предмет. Може, просто тінь. Якби не Ірма, я б у житті не звернув уваги. Вже збирався сказати, що не бачу нічого страшного, аж тінь раптом поворухнулася. Жодних сумнівів, вона поворухнулася — якось дивно й незграбно! Я відразу поклав руку на пістолет. Пальці намацали руків’я. «Дякую чорному пилку», — промайнуло в голові. Тінь ворухнулася ще раз.
Ірма нахилилася до самого мого вуха, торкнувшись його вустами, і прошепотіла так тихо, як тільки змогла:
— Химера.
Тінь поворухнулася ще раз і змінила форму. Аж раптом рушила до нас. На мить мені здалося, що в напівтемному коридорі йде, припадаючи на передню лапу, величезний собака. Але щось було не так, щось невловне… Його хода була якась дивна. Занадто незграбна. Наче він переставляв лапи не в тому порядку… І я зрозумів. Упізнав у напівмороку ці дивні кособокі рухи.
Як і тоді, коли всі теж вирішили, що на білому полотні старої бетонки — звичайнісінький сільський пес, а я перший збагнув, що це не так.
— Горбошия, — я насилу вичавив із себе це забуте слово, бо жах уже залив мені горлянку густим желе, і всі сили йшли тільки на те, щоб дихати.
Цього не могло бути, бо таке в принципі неможливо. Але сумнівів уже не залишилося: тінь знову опинилася під лампою, за якихось десять метрів, і я чітко бачив кожну деталь. Знівечена горбом постать, скоцюрблена біля грудей ліва рука, непропорційно велика права… І величезна сокира з карбоновим топорищем, яку вона волочила за собою. А головне — очі. Тепер я бачив, як виблискують із-під чола її божевільні оченята.