Відтоді образ каракурта вабив мене. Я прочитав у довідниках усе, що про них знайшов, і чорний у червону крапку павук став для мене символом навіть не небезпеки, а огидної болісної смерті…
Я труснув головою. Навряд чи зараз такі спогади доречні. Тільки не павуки. Думай про що завгодно, крім них. І не про отих телят із боліт Проксими — здоровенних темно-коричневих істот із лискучим міцним панциром і пазурами на кінчиках хеліцер, завбільшки з мисливський ніж… Мене знову підхопив цілий потік спогадів. Стоп! Подумки зім’яв і розірвав нав’язливий образ. Вистачить! Аж раптом мене осяяла проста і логічна думка — але ж Нейтан Гоґ замалий для болотяного павука! І якщо химера надумає взяти цей образ, павучок вийде геть кволий. Здихляк. Ця ідея мене розвеселила. Я навіть пришвидшив ходу. Тим більше, що ми повернули за ріг і масивні двері карантину вже виднілися за звислим плетивом коріння. І ніяких тобі павуків. Ні гігантських болотяних, ні маленьких із червоними крапками…
Пам’ятаю, якось улітку — теж у бабусі — ми гралися з іншими дітьми на пустирі. Трава — переважно ковила — була висока й колихалася під поривами вітру, як море. І ми падали в неї горілиць, розкинувши руки, і кричали: «Мене немає! Мене немає!». Я теж упав, і ковила підставила стебла, дбайливо приймаючи в обійми. Аж ось висока травинка нахилилася наді мною, наче заглядаючи в очі. І на її кінчику я побачив величезне, як вишня, чорне з червоними крапками черевце каракурта. Він висів там, учепившись усіма вісьмома лапками, а травинка зігнулася, опинившись біля самого мого обличчя. Я завмер, боячись дихати, бо уявив, як павук падає мені на підборіддя й його округле тільце одразу скочується за комір футболки… Я практично відчував це. Практично бачив, як я підхоплююся, в паніці намагаючись витрусити каракурта, а він, переляканий не менше за мене, притиснутий тканиною до чогось теплого й живого, втикає мені в тіло свої хеліцери й впорскує отруту.
Від цих спогадів я мимоволі зіщулився й машинально провів рукою по коміру, наче хотів переконатися, що туди не впав павук. Тоді, в дитинстві, усе, звісно, закінчилося добре. Павук так і не впав, а я виліз з-під проклятої травинки й утік… Але уявне падіння смертельно отруйного каракурта мені за пазуху залишило в пам’яті майже такий самий шрам, якби воно було реальним. Навіть зараз по шкірі пішли сироти, і мені важко було боротися з бажанням зняти й негайно витрусити кітель…
Тьмяні лампи чергового освітлення розмірено пропливали над головою… Ми майже прийшли — двері за кілька метрів. Я про всяк випадок озираюся. Нікого. Аж раптом Ірма зупинилася й дивно змахнула руками. Наче на щось напоролася.
— Що там?
— Якась нитка, — невпевнено сказала вона, провівши долонею по обличчю.
На її пальцях і справді щось біліло. Але набагато товще за нитку і якесь занадто легке… Дикий здогад промайнув у моїй голові, але я відмовився вірити. А Ірма вже простягла руку до ще однієї такої ж дивної нитки. І ледве вона до неї торкнулася, хвиля задушливого страху сповнила мене по самісіньке горло. Як і з появою Горбошиї. Я більше нічого не чую, крім стукоту власного серця, яке наче зірвалося з ланцюга. Павутина тремтить під Ірминими пальцями, і мені здається, що навколо все знову сповільнилося, так ніби я вжив пилок, але тепер лише мої думки обганяють події, а я такий самий повільний, як і весь застиглий навколо нас світ. Щось тріщить над головою, і згори сиплються шматки пластикових панелей. Намагаюся відскочити, але тіло занадто незграбне. Не встигаю.
З діри в стелі просто на нас падає величезний, як перегодований кабан, чорний павук.
Здається, падаючи, він випадково штурхнув мене, відкинувши вбік. Пощастило, бо я вже впав у цей желейний ступор і сам точно не відскочив би. Жирна, здоровенна самка з роздутим, як перевантажений наплічник, черевцем і повними отрути хеліцерами. Каракурт, тільки в тисячі тисяч разів більший за земних родичів. Я намагаюся підвестися, та, здається, долаю буквальний, фізичний опір простору. Пручався, звісно ж, не простір, а моє власне, паралізоване впливом інфразвуку тіло.
Павучиха, високо задерши передні лапи, загрозливо підіймається дибки. І те, що відкривається очам, одразу спричиняє пульсуючу тягучу нудоту: замість хітинового панцира я бачу фантасмагоричне сплетення оголених людських тіл. Жіночих. Ноги, космаки довгого волосся, груди з великими темними сосками й у самому центрі — синюшне обличчя мертвої Розалін Ділан. Химера складається не менше ніж із шести клонів. Вони майстерно з’єднані — немов витвір божевільного митця, який так квапився, що розфарбував його лише зверху, залишивши під потужною головогрудиною каракурта моторошний виворіт дівочих тіл.