— Що всі ви збоченці, — тихо сказав я, дивлячись у підлогу, і на мить аж злякався власної зухвалості.
Щось гучно клацнуло. Я підняв голову. Відчинилися двері. Увійшла людина в бойовому скафандрі з емблемою Корпусу Конкістадорів. Гвинтівка в її руках була спрямована мені в голову. Слідом увійшла дівчина. Я бачив її обличчя крізь прозоре забрало. У неї в руках був одяг. Лікарняні лахи, як я зрозумів з ідіотського візерунка. То я в лікарні?
— А нормальний одяг можна? — запитав я.
— Який? — уточнила жінка.
— Уніформу конкістадора. Я ж і досі офіцер.
Щодо останнього я не був цілком упевнений. Може, це трибунал… Мене могли віддати під трибунал? У голові чомусь пролунало впевнене «могли», але якби тоді мене спитали, за що, — я б не зміг відповісти.
— Принесіть, — сказала жінка.
— Що ви мені вкололи?
— Ми не кололи вам ніяких препаратів.
Знову ввійшла дівчина. Цього разу з акуратно складеною уніформою. Здоровань із гвинтівкою й далі цілився в мене. Двоє осіб у костюмах заходилися знімати наручники.
— Ви хочете, щоб я відвернулася? — запитала жінка, і в її голосі ледь помітно проскочило глузування.
— Або відверніться ви, або нехай вийдуть усі інші. Обирайте.
Вона відвернулася. Дівчина, яка принесла одяг, теж.
— Рада, що до вас повернулося почуття гумору, — відгукнулася жінка.
— Радий чути, що воно в мене було…
Наручники відстібнули від стільця, і мені допомогли вдягнутися. Потім знову посадили, мовчки й досить грубо, і пристебнули. Хлопець із гвинтівкою відразу її опустив. Мені здалося, з полегшенням.
— Це обов’язково? — запитав я. — Наручники.
— Поки що так, — відповіла жінка. — Всі вільні!
«Сніговики» відразу організовано вийшли — думаю, потупотіли в кімнату за дзеркалом. З’ясувалося, що тут є ще один стілець — якраз навпроти мого.
— Отже, почнімо, — сказала жінка, всідаючись.
Я мовчав. Вона не квапилася, вивчаючи щось у планшеті. Знову блимнуло світло. Одна з панелей невдоволено загула над нами, намагаючись набрати належної потужності, її мерехтіння було різке до нудоти. Я заплющив очі.
— Що у вас з електрикою? — таки не втримався.
— Перебої, — жінка поклала планшет на коліна й підвела на мене очі. — Що останнє ви пам’ятаєте?
— Спершу я хотів би зрозуміти, хто ви і чому я тут, — якомога делікатніше сказав я.
— Ви знаєте, де ми?
Я автоматично ще раз обвів поглядом залізний ящик, де ми перебували, неначе міг знайти відповідь на стелі.
— Ні.
— А бодай припустити?
— Токійська штаб-квартира? А чому б вам просто не сказати?
Вона насупилася:
— Моя відповідь нічого не дасть, поки ви принаймні частково не відновите спогадів.
— А чому я в наручниках?
— Бо ви тут за вбивство.
Щось неприємно озвалося в моїй пам’яті. Наче ворухнулася товста земляна жаба.
— І кого ж я вбив?
— Генерала. Коменданта однієї з космічних колоній. Вам це про що-небудь каже?
Я похитав головою:
— Ні…
— Але ж ви — офіцер-конкістадор. Самі це казали. Можете назвати вашу останню місію в Корпусі?
Я задумався, намагаючись віднайти в пам’яті хоча б якийсь образ. Корпус… Остання місія… Я офіцер… Хоч щось, пов’язане із цим… Ні. Порожньо. Я похитав головою.
— А як давно ви в Корпусі?
— Не пам’ятаю.
— Хоча б приблизно. Ви ветеран? Чи новачок?
— Не пам’ятаю… За що я вбив його?
Жінка подивилася на мене, вочевидь прикидаючи, чи заслужив я бодай на одну відповідь, а чи з мене поки вистачить самих запитань.
— Ні за що, — нарешті сказала вона. — Він став у вас на шляху, от і все. Ви самі все згадаєте. Не гаймо часу.
— Добре, — кивнув я.
— Добре, — повторила вона. — Тоді запитаю ще раз. Що останнє ви пам’ятаєте?
Я задумався, намагаючись випорпати щось у своїй голові, але вона була наче набита ватою.
— Нічого… Мені навіть немає за що зачепитися.
— Ясно…
Вона мовчала досить довго. Потім підвелася й вийшла. Я залишився сам.
Лампи знову замерехтіли й огидно загули. Я спіймав себе на думці, що миготіння не просто неприємне. Воно лякає мене.
Повернулася жінка. Знову сіла навпроти. Уважно подивилася на мене крізь маску.
— Готові продовжувати?
— Хіба в мене є вибір…
Вона кивнула.
— Добре. Тоді я запропоную вам ось що: гру в асоціації. Наші психологи кажуть, це допоможе почати. Я казатиму слово чи кілька, ви — асоціацію. Перший же образ, що спаде на думку. Байдуже який, важливо відповісти швидко.