Жінка зняла з руки годинник і запустила програму «секундомір». Потім відкрила список слів на планшеті. Запитально звела на мене очі.
— Готові?
Я кивнув. Уперед.
— Жнець?
— Пшениця.
— Три корони Кортеса?
— Якесь пиво?
Вона кинула на мене короткий погляд крізь маску. Мені здалося, незадоволений.
— Менше думайте. Контур?
— Силует.
— Нейроконструктор?
Я мимоволі задумався.
— Не знаю… Комп’ютерна гра.
Вона знову підвела очі, зупинивши секундомір.
— Так не піде. Ви думаєте. Спробуйте відповідати набагато швидше.
— Добре. Я готовий.
Пискнув секундомір.
— Як звали артилериста?
— Ганс.
— Чому Ганс?
— Не знаю… Перше, що спало на думку.
Вона кивнула і щось записала в планшеті.
— Лісовий диявол?
— Е-е-е… Казка.
— Окамура?
— Це ім’я?
— Відповідайте.
Щось невловне пронеслося в пам’яті. Щось занадто швидкоплинне, щоб набути якоїсь форми. Водночас асоціація була дуже чітка. Дивна, але безперечна.
— Кокон.
Вона знову кивнула.
— Вандлик?
Я задумався.
— Гм… Узагалі нічого… Це якийсь термін?
— Тут не вікторина. Називайте асоціації.
— Я спробую… Далі.
— Химера?
Знову задумався.
— Шукайте образ, — підказала вона. — Не намагайтеся згадати, просто шукайте образ. Будь-який. Звук, запах, картинку. Хоч щось.
Я аж очі заплющив. Світло ламп крізь повіки перетворювало темряву на миготливу сіру каламуть… Образ… Хоч щось… Запах, звук… «ONLY GOD JUDGE ME» — зринуло в моїй голові. Звідки це? Якась пісня? Ні, радше напис. Напис де? Не знаю.
Пам’ятаю чорні мішки. І звук, з яким вони розстібаються. Протяжне «вжи-и-и-ик» знову й знову. Що це за мішки? Не пам’ятаю. Вони в ангарі. А зовні на стіні — дивний барельєф у вигляді жінки, яка кричить.
— Розалін! — вигукнув я, й жінка сіпнулася, наче я дав їй ляпаса.
— Добре, — сказала, але в її тоні чомусь промайнуло хвилювання. — Ще!
Я знову заплющив очі і цього разу побачив зовсім іншу Розалін. Не сіру статую на стіні, а живу, в армійській нейлоновій футболці кольору «койот». Але цей спогад нікуди не вів… Начебто був не мій… Як дивно.
Аж раптом десь у темній глибині пам’яті, куди не проникає сонячне світло, ворухнулося щось велике. Щось справді важливе… Щось жахливе. Воно наче спливло ближче до поверхні, породивши неясне, ледь вловне збурення тіней. Я майже схопив його, але спогад вислизав крізь пальці… Метелики — чомусь згадалися метелики… Чорно-помаранчеві сонцевики на луках, де зводять будинок. Ні, це, звісно ж, не спогад, це сон. Але спогад теж якось пов’язаний… Чи то з метеликами, чи то з луками… Ось знову виліплений зі цвілі барельєф Розалін… Десяток однакових, схожих як дві краплі води, мертвих чоловіків із татуюванням «ONLY GOD JUDGE ME» на схрещених на грудях руках… Об’єкт «Два нулі»! Ми повинні були забрати мутаген. А потім… Потім у моїх спогадах метелики. І луки. Чи навіть пустир. Пустир у пекучий день, і ковила, що колишеться на вітрі. Як брижі на поверхні моря. І я стою, розкинувши руки, й дивлюся в небо. А потім падаю спиною в це трав’яне море, щоб воно м’яко підхопило мене. «Мене немає!» «Мене немає! Мене немає!» — луною озиваються дитячі голоси. Тепер потрібно підвестися й бігти гратися далі, але я не можу. Бо наді мною, на стеблині, що нахилилася до мого обличчя, — щось чорне. Велике, як перестигла вишня. І це щось готове будь-якої миті упасти мені за комір.
Каракурт.
— Ельза!!! — я одразу згадав кошмар останніх секунд у коридорі закинутого комплексу й підхопився зі стільця. Моя маленька дівчинка простягає до мене руки, щоб я її врятував.
— Де моя донька?!
Здається, жінка всміхнулася там, під маскою, й мені захотілося її задушити.
…Ми з Ірмою повернулися із забороненого міста близько п’ятої ранку.
— Дякую! — поцілувавши мене, вона задоволено ляснула по металевому термосу, що стирчав із кишені. — Через два тижні комендант особисто допомагатиме нам упаковувати речі — аби тільки швидше злетіти.
— Було б добре… Але ти божевільна, я казав?
Усміхнувшись (так наче це був комплімент!), Ірма пішла геть, по-жіночому вихиляючи стегнами.
Дорогою додому я подумав, а чи не зайти в їдальню — взяти в автоматі каву, що віддає горілим гудроном. Мені й Вірі. Щоправда, я вдягнений не за формою. Мою — геть у павутинні й порвану — довелося зняти, і зараз я був в уніформі біолога з «Артилериста Ганса». Хоча… В їдальні у цей час однак нікого немає. А здалеку ніхто й не відрізнить.