Раптом здивовано спіймав себе на думці: «Чи носила Віра кавоварку в ремонт?» — ніби мене не було місяць. Але ж минула лише доба! Ще вчора я нічогісінько не чув про інопланетне місто. Учора! До речі, Віра мала відвести Ельзу до лікаря. І мені б теж не завадило… Хоча якраз мені несподівано покращало — оніміння відступило саме собою. Пальці ледь поколювало при доторку, та загалом кисть знову стала як колись. Тому, хоч би як я ставився до пилку, слід визнати, що ефект перевершив мої очікування. Всю дорогу на базу так і хотілося попросити в Ірми ще чорного порошку. Але я так і не наважився. Поживемо — побачимо.
Пілікнув замок на наших дверях. Я ввійшов. Тиша. Усі сплять. Зараз розбуджу свого Вірунчика, і ми разом питимемо каву. Як раніше… Колись я будив її так щоранку. Потім народилася Ельза, у Віри почалися головні болі, і радість ранкового ритуалу зникла: дружина завжди прокидалася в поганому настрої. У кращому разі, пила каву мовчки, насуплено дивлячись у чашку. У гіршому, виражала своє невдоволення — байдуже, з якого приводу. І приносити їй ранкову каву перехотілося… Та оскільки Віра позбулася головного болю, чому б не спробувати знову. Вона взагалі досить сильно змінилася тут, на Іш-Чель. Може, і не стала достоту ідеальна, втім… Та й уся ця історія з пилком підпаскудила наші стосунки… І все ж таки вічно незадоволена бабаюка Вірка залишилася десь там, на Землі.
Насамперед зазирнув до Ельзи. Вона спала, розкинувшись на ліжечку. Присів перед нею навпочіпки й обережно, ледь торкнувшись губами, поцілував запашну щічку. І пішов будити Віру. Я скажу: «Пора пити каву, люба!» — і підсуну стаканчик їй під ніс, щоб вона відчула запах. Чи ні, я скажу: «Вірко, твоя кава холоне». Або навіть не так. Я скажу їй на вушко: «Вірунчику, я кохаю тебе»…
Стаканчики впали на підлогу, видавши подвійне пластикове «пок-пок». Я бачив бічним зором, як повільно злітають із них кришечки, наввипередки підскакуючи вгору. Спробував відстрибнути від гарячих бризок, але кава вже виплеснулася мені на ноги, обпалюючи шкіру. Напевно, обпалюючи, бо цієї миті я нічого не відчуваю. Усі ці спроби відскочити від вихлюпнутого окропу — лише танці моєї підсвідомості, що виконувала свою роботу незалежно від мого «я». Моє «я» більше не тут. Воно завмерло від жаху в непевному недалекому майбутньому. У майбутньому, де мені треба буде щось зробити з тим, що бачать зараз мої очі.
Над нашим із Вірою порожнім ліжком у кутку під самою стелею причаївся величезний жирний кокон, що ледь помітно пульсував.
Перша моя реакція — кинутися до нього. Розірвати, щоб витягтися звідти мою Вірку, порятувати її. Але, ступивши два кроки, я зупинився. І що тоді? Хто буде там, усередині? Віра? Що вона стане робити — скаже «дякую»? Чи нападе на мене? А чи, може, перетвориться на чергову бабу з сокирою? Ні, спершу я повинен подбати про доньку…
За дві хвилини я вже йшов вулицею, несучи на руках загорнуту в ковдру Ельзу.
Вона прокинулася лише на секунду, всміхнулася мені й одразу знову заснула. Я майже біг. Я встигну. Кокон іще не лопнув, отже, процес там, усередині, не закінчений. Я встигну…
Ірма відчинила двері, пропускаючи нас з Ельзою всередину.
— Що з нею?
— Не з нею, — пошепки відповів я. — У нас удома… Кокон.
— Господи… Твоя дружина?
— Так. Наглянь за Ельзою, будь ласка.
Я поклав доньку просто на Ірмине ліжко. Вона так само солодко спала. Ірма вже у дверях узяла мене за лікоть.
— Що ти збираєшся робити?
— Побачу…
— Вони оголосять тут карантин. Якщо тільки інформація про кокон пошириться, нас закриють, як в акваріумі! Поки всі не загинуть.
— Знаю.
— Мені потрібно два тижні на роботу з мутагеном. Лише два тижні!
— Я знаю.
— …І тоді ми зможемо полетіти звідси назавжди!
— Я знаю, Ірмо! — утретє сказав я. — Ніхто не взнає про кокон! Обіцяю.
— Ти повинен знищити його. Химера в коконі висить головою вниз. Стріляй трохи нижче середньої третини з розкидом приблизно на дві долоні — так ти точно уразиш головний мозок.
Вона дала цю інструкцію чітко й байдужо. Наче йшлося про стрільбу по мішені. Але там була не мішень. Там була моя дружина.
Через три хвилини шаленого спринту я забіг у дім.
Кокон досі був цілий. Переконавшись у цьому, я насамперед пішов на кухню, схопив найбільший ніж і повернувся в кімнату.