— Усе буде добре, Віро!
Я знову відсторонююся. Від цих повторів стає моторошно.
— Я з тобою, — каже вона і по-собачому перекладає голову на інший бік, невідривно дивлячись мені на губи. — Тепер усе буде добре!
— Убий її, — лунає за спиною Ірмин голос, і від несподіванки я здригаюся всім тілом.
— Ірмо! Вона жива, тільки не…
— Обніматися з химерою — погана ідея, лейтенанте, — в Ірминому голосі звучить метал. — Грибниця не озброїла її твоїми страхами, тільки тому що ти вийняв її з кокона раніше строку. Але це ненадовго. Скоро вона дозріє. І почне вбивати.
— Ірмо, я не можу застрелити власну дружину!
— Це більше не твоя дружина. Це її біологічна підробка. Ціль химери — знищувати людей. Вишукувати їхні слабкі місця й бити саме туди. Якщо не можеш сам, я зроблю це за тебе.
Ірмині очі палали рішучістю.
Я повільно встав, збираючись сказати: «Я тобі не дозволю». Нікому не дозволю. Навіть якщо доведеться перестріляти половину табору. Але останньої секунди вирішив, що слід вчинити інакше.
— Твоя правда, — кажу. — Я це зроблю… Тільки дай п’ять хвилин.
Вона киває, не відчувши підступу:
— Без проблем. Але краще не стій до неї так близько. Про всяк випадок.
— Добре… Тільки залиш нас самих. Мене… Добре? Не хочу, щоб хтось дивився…
— Я розумію, — Ірма киває й додає, показуючи на Віру пальцем: — Цілься в основу черепа. Ось сюди.
— Добре. Я все зроблю… — для переконливості беру гвинтівку й перевіряю заряд. — Як там Ельза?
— Вона спить.
— Побудь із нею, добре? Бо прокинеться… І злякається.
— Добре, — Ірма нарешті йде до дверей. — Зроби це й повертайся до своєї доньки. Вона зараз — найважливіше у твоєму житті.
Я дочекався, поки Ірмина тінь промайне за вікном, а потім відставив гвинтівку вбік.
— Ось що ми зробимо, Віро…
— Ось що ми зробимо, Віро, — відразу відгукнулася вона, і я затнувся.
Допоміг їй підвестися. Вона цілком могла триматися на ногах. Швидко приніс із ванної її халат. Вона була в чомусь білому, як новонароджена… Узявши з шафи чистий рушник, я витер її. Надів халат. Обережно узявши під лікоть, попровадив на кухню. Віра безмовно корилася, тільки, коли йшла, дивилася не під ноги, а весь час на мене. На моє лице… Наче боялася щось проґавити.
— Сідай, — і я підставив табурет.
— Сідай, — вона озивалася, ніби якась механічна луна: чітко й завжди однаково.
Я присунув її разом із табуреткою до кухонної шафи, щоб вона обперлася на неї спиною. Потім узяв будівельну стрічку й примотав її ноги до ніжок табуретки. Не настільки туго, щоб порушити кровообіг, але міцно. Так само примотав її стегна до сидіння. Потім присунув стіл і припер Віру до шафи. Тепер руки… Надійно примотав їх до ніжок стола. Я побоювався, що вона почне пручатися, але Віра тільки стежила за мною очима.
— Я годуватиму тебе.
— Я годуватиму тебе…
Я підняв руку, щоб перервати цей потік повторів. Хоч як це дивно — подіяло: мій рух чи то відволік її, чи то налякав. Віра відсахнулася й замовкла.
— Добре, — сказав сам собі пошепки. — Помовчмо.
Шуропокрут верескнув, заганяючи найдовший із моїх саморізів крізь ніжку стола в пластикову підлогу. По три — на ніжку стола, по два — на ніжку табурета. Віра й надалі лише спостерігала, і, присягаюся, її лице світилося цікавістю. Я відрізав останню смужку стрічки, завдовжки сантиметрів двадцять, і через стіл нахилився до дружини.
— Вибач мені, Віро, — сказав я.
— Вибач мені. Ві… — почала вона, але останній склад так і залишився в роті, бо я щільно заклеїв їй губи.
За кілька годин ми снідали в Ірми. Ельза колупала виделкою омлет і теліпала ногами. Я сказав, що мама в лікарні, а вдома прорвало трубу. Здається, збрехав їй чи не вперше в житті. Була субота. Сьогодні працювали тільки ті, у кого чергування. Ірма не їла, лише цідила чай. Правду кажучи, у мене апетиту теж не було. Я змусив себе, розуміючи, що сили знадобляться.
— Не можеш сам, давай я, — сказала Ірма, і я відразу зрозумів, про що вона.
— Ні. Я вирішив. Не може бути й мови.
— І що ти з нею робитимеш?
— Не знаю… — я упівока глянув на Ельзу, але та була перейнята винятково омлетом. — Нічого. Доглядати. Годувати.
— Це не обов’язково. Якщо химера не їсть, її живить грибниця.
— Але спершу вона потерпатиме від голоду, так?
— Ти взагалі не розумієш чи що! — Ірма встала й пройшлася по кухні. Потім підійшла до Ельзи. — Ти вже попоїла, дитинко?
— Ага. Тільки я ще хочу печива.