— Я зараз дам тобі печиво, і ти підеш гратися в кімнату.
Ельза погодилася. Ми залишилися самі. Ірма сіла навпроти й заговорила голосним свистячим шепотом:
— Ось, наприклад, ти доглядаєш за нею. Уявімо, вона не вирвалася й не відкусила тобі голову. Уявімо, ніхто не довідався, що з твоєю дружиною коїться щось дивне. Наприклад. Аж ось за два тижні повідомляють про евакуацію. І що? Береш її з собою? Непомітно приводиш на корабель химеру?
— Буде видно, Ірмо.
— Вона все зіпсує! Тобі ніколи не приховати її стану! Навіть якщо ти якимось дивом протягнеш свою дружину в шатл, то приховати це на «Трьох коронах» неможливо! І тоді ми нікуди не полетимо! Бо химера на борту означатиме зараження й карантин!
— Ще є час. Можливо, процеси зворотні…
— Які процеси?! — вигукнула Ірма, але спохопилася й знову перейшла на шепіт. — Які такі процеси?
— Ти казала, у химер зберігаються людські нейрони…
— А всередині лишайників є водорості — це ж не робить їх морською капустою! Це не твоя дружина, зрозумій ти! Не її тіло!
— А її тоді де?!
— Ніде! Грибниця перетворила його на лемішку й висмоктала, як сраний смузі! А те, що сидить у твоїй кухні, — не людина і навіть не ссавець! Це плодове тіло грибниці! Довбаний опеньок!
— Моя Віра — гриб?
— Та її взагалі вже немає! А істота на твоїй кухні — авжеж, гриб.
Я труснув головою, наче міг витрусити з неї цю нову, немислиму реальність, що ввірвалася в моє життя.
— А якщо ви помилилися? Раптом не все так… Хоча б кокон! Чому він був на стіні? Віра ж не на стіні померла!
— Чому — бо мараму! Ти не слухаєш, як завжди!
— Ірмо! Відповідай нормально!
— На цій планеті не можна вмирати — я казала тобі! Усе, що вмерло, дістається грибниці. А твоя дружина різко покинула вживати пилок! Так само, як Окамура! Цього не можна робити!
— А хто підсадив її на пилок?! — я запитав це тихо, зціпивши зуби, відчуваючи, що готовий вибухнути від люті.
Ірмині очі обурено спалахнули.
— У чому ти мене обвинувачуєш?! Нас би всіх тут покинули! Коли рік тому впав зі стіни капрал, я зрозуміла, що він здохне — без варіантів! — і воскресне вже як химера. І все повториться! Вандлик оголосить карантин, звалить на орбіту й стане спостерігати, як ми здихаємо. І тоді я принесла йому пилок — це був єдиний вихід! А потім зрозуміла одну просту річ. Згідно з усіма цими щоранковими прогнозами, раз на пів року в колонії хтось неминуче гинутиме. Отже, поява химер відкладена тільки на пів року. Тоді я вирішила посадити на пилок якнайбільше народу — це б зменшило смертність у десятки разів. У сотні! Ніхто б узагалі не помер тут — доти, доки я б не придумала спосіб змусити всіх полетіти! Якби капрал слухався мене, усе було б по-іншому! І твоя дружина була б жива, якби ти не уявив собі, що найрозумніший!
Сенс її останніх слів дійшов до мене десь через секунду, ударивши в обличчя гарячою хвилею жалю й люті водночас:
— Якого чорта, Ірмо, ти кажеш мені це зараз?!
Я підхопився. Вона теж.
— А коли?! Коли ти будеш готовий довіряти мені?
— Ірмо! — прошипів я крізь зуби, але не знав, що сказати далі. І тільки стискав кулак, намагаючись стримати вир люті.
— Нічого не змінити! — випалила вона. — Але є ще твоя донька — ось що зараз важливо! І в нас досі є шанс! Ми змусимо їх полетіти! Мій план спрацює, обіцяю! Просто треба позбутися химери. Мені дуже жаль твоєї дружини, справді, але це не привід доглядати за грибом! Потім ти заявиш про її зникнення — нехай шукають. Евакуація все спише! І ми полетимо! Ось і все!
Тільки тепер я роздивився в її очах біль і співчуття. Майже благання. Я знову сів. Ельза зазирнула в кухню. Її личко випромінювало подив і зовсім трішки — переляк. Насилу змусив себе всміхнутися їй.
— Усе добре, сонечко, — сказав я.
— Ви не сваритеся?
— Ні-ні… Просто доводимо кожен своє.
Вона уважно подивилася на мене. Я вичавив іще одну усмішку. Ельза кивнула і знову втекла. Ірма так і стояла, дивлячись на мене, наче чекала, що я сперечатимусь. Я мовчки взявся прибирати зі столу. Відчинив холодильник. На дверцятах поряд із пляшкою кефіру буденно стояв той самий металевий термос.
— Боже мій, ти хоч сховай його… Тут тепер дитина.
— Саме так! — Ірма підійшла до мене впритул. — Саме так, тут дитина! А який твій найбільший страх, як ти думаєш? Най-най? Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?
Холодні кахлі, здавалося, були єдиною ниточкою, що зв’язувала мене з реальністю. Я торкався до них чолом, і якби не це відчуття, мабуть, так і розчинився б у хитких образах, що виплеснулися звідкілясь із задвірків моєї свідомості.