Метелики… Тисячі чорно-помаранчевих метеликів-сонцевиків…
Здається, я ненадовго знепритомнів.
Живіт судомить після низки блювотних позивів. Я лежу на підлозі, підібгавши під себе коліна, і впираюся лобом у темно-синю плитку. Я у ванній. Нашій з Вірою ванній… Живіт скрутило в іще одному болісно сильному позиві, і я застогнав. Але блювати не було чим, тож відчув якусь подобу зловтіхи щодо власного шлунку: «Усе, друже, патрони скінчилися»…
Як же, виявляється, складно вбити беззахисного… Мене вивертало, варто лише було підняти пістолет. Адже кожною своєю складочкою вона — моя дружина. «Гриб, — нагадав я собі, — насправді, всього лише гриб…» Я встав, долаючи запаморочення, скинув одяг (на це пішла ціла вічність) і важкою ходою зайшов у душову кабінку. Холодна вода повинна була привести до тями. Принаймні мені так здавалося. Так хотілося. Відкрутив кран на повну. Крижані струмені миттю вибили з легень усе повітря, та я не дозволив собі скрикнути. Тільки шумно видихнув. Гриб, вона просто гриб. І в мене немає вибору.
Тепер усім тілом гуляли сильні дрижаки, але в голові й справді прояснилося. Я довго й розсіяно витирався рушником — аж нарешті спіймав себе на думці, що просто відтягую те, що має статися. Ні, так не піде, друже. Ну ж бо, вдягайся й поклади край цьому лайну.
Вона зустріла мене безтурботним і навіть якимось добрим поглядом. Гриб. Це слово ніяк не вдавалося приліпити до Віри, яка сиділа за кухонним столом. Вона просто дивилася. Не злякано, не з докором, не відчужено. Її погляд видавався живим і цікавим. І так було тільки гірше.
Я підняв з підлоги пістолет, подумки вилаяв себе за втрату контролю. Не можна розкидатися зарядженою зброєю… Поставив на запобіжник. Поклав на стіл, за яким сиділа, примотана будівельною стрічкою, Віра. Сів навпроти. Усоте спробував уявити собі, як зроблю це, та навіть подумки не зміг довести розпочате до кінця. Не можна ж так! Так не можна! Копія чи ні, гриб чи не гриб — переді мною сиділа жінка! Людина! Моя дружина, яку я кохаю! Кохав… Не знаю, як це тепер формулювати… Клята смужка стрічки на її губах робила все ще жахливішим, надаючи Вірі вигляду безпомічної заручниці. Я простягнув руку й різко зірвав її. Віра поморщилася від болю й смішно насупилася… Геть як у ті моменти, коли в неї був настрій попридурюватися. Ні, краще не стало… Я вперся лобом у кришку столу. Прохолодна…
Зволікати нікуди. І ось, хлопче, що слід робити… Головне, швидко. Не даючи собі часу обдумувати власну ідею, стрімко йду в нашу спальню, хапаю Вірину подушку й ривком здираю з неї наволочку. Уже дорогою в кухню промайнула думка, що слід було брати свою, бо ця пахне Вірою… Та байдуже, я не збираюся її обнюхувати! Підходжу до неї. Майже підбігаю.
Щосили намагаюся не дивитися в очі, але вона наче спеціально ловить мій погляд. Гриб. Ти гриб. Лялька. Імітація. І я одним рухом накидаю на неї наволочку. Ось і все. Немає тут ніякої Віри. Беру зі столу пістолет. Він важкий і холодний. Чомусь тепер я звертаю на це увагу. Уперше в житті зринає думка, що зброя огидна за своєю суттю, і я поспіхом заштовхую ту думку якнайглибше. Потім. Подумаю про все потім. Зараз потрібно лише одне — підняти руку й натиснути спуск. Рука, запобіжник, спусковий гачок. У тебе вже майже вийшло.
Приставив ствол точно до її тім’я, щоб куля пішла в підлогу. Отак. Ні рикошетів, ні розбризканої крові. Хруснув запобіжник. Я плавно й рівномірно став натискати на спуск, подумки вимовляючи «двадцять п’ять». Як учили. Плавно й розмірено. На «ять» усьому настане край.
— Як там Ельза?
Пістолет з гуркотом полетів на підлогу. Я відкинув його навіть раніше, ніж усвідомив, що саме вона сказала. Наче в мозку спрацювала сигналізація, й невидима подушка безпеки штовхнула мене в обличчя й плечі, відкидаючи від Віри. Її голос був такий світлий і буденний… Такий звичайний і рідний… І мої губи відповіли наче самі собою:
— З нею все нормально, Віро…
— Побудь із нею, добре? Бо прокинеться… І злякається.
Вона повторювала. Звісно ж, тільки повторювала наш з Ірмою ранковий діалог. Просто він по-диявольському точно підійшов. Ця думка, що уособлювала в ту секунду розум і здоровий глузд, навіть встигла промайнути в моїй голові… Але виявилася такою безпомічною й самотньою на тлі інших емоцій, що я її майже не почув. Не захотів почути. Занадто схожий був цей обмін репліками на звичайну розмову… І я страшенно хотів, щоб так і було насправді…