— Авжеж, Віро… Усе буде добре…
Навіть крізь наволочку, що грубо відтворювала риси її обличчя, було видно, що Віра всміхнулася.
— Добре… — сказала вона і трохи повернула голову, наче хотіла роздивитися мене. — Зроби це й приходь до своєї доньки. Вона зараз — найважливіше у твоєму житті.
Підлогу висмикнули в мене з-під ніг. Я не впав тільки тому, що обійняв її. Притулився до її обличчя, відчуваючи крізь тканину тепло її шкіри.
Не зміг… І ніхто б не зміг. Ще довго я так і стояв — вдихав її запах і плакав.
Я дбайливо перебирав у пам’яті відновлені спогади. Здавалося, вони можуть розтанути, як це буває зі снами… Жінка мовчала.
— Чому ви в цьому костюмі? — запитав я. — Я що, заразний?
Вона подивилася на мене, і я вперше помітив у її очах утому людини, яка не спить уже не першу ніч.
— Ми точно не знаємо.
І вона з тривогою подивилася на стелю. Лампа знову мигнула.
Повернувшись до свого планшета, жінка зробила якісь записи.
— Як рука? — запитала вона.
Я сіпнувся й механічно потер подушечками пальців зап’ястя. Ані сліду оніміння. Це дивно.
— Скільки часу минуло?
— А як вам здається? — у своїй улюбленій манері відповіла жінка.
Я намагався роздивитися вираз її обличчя, але під маскою нічого не було видно. Тільки дрібне, витончене підборіддя.
— З ким моя Ельза?! — усвідомлення, що я не знаю відповіді, нахлинуло зненацька.
Я хотів підхопитися, але наручники не пустили мене.
— Не панікуйте, — незворушно відреагувала жінка.
— Я хочу, щоб ви привели мою доньку!
— В обмін на співпрацю, — кивнула вона. — Ви побачите її, коли ми закінчимо роботу.
Її погляд був прямий і колючий. І я вирішив не сперечатися. Вона кивнула, немов змогла прочитати це в моїх очах, і звірилася з планшетом.
— Ваша дружина… Ви сказали, вона перетворилася на… Як його…
— Плодове тіло, — підказав я.
— Так. Плодове тіло грибниці. Що ви стали робити далі? Приходили до неї?
— Двічі на день. Щоранку і щовечора.
Згасла й одразу невпевнено засвітилася, загуділа й огидно замерехтіла лампа. Жінка підвела на неї очі, немов чекала, що та вибухне. На мене несподівано накотилося відчуття нудоти й навіть запаморочення. Я поморщився й втупився в підлогу.
— І? — поквапила вона.
— Що «і»?
— Ви приходили — і що? — запитала нетерпляче. — Що ви робили?
— Я вчив її читати.
— Читати?! — вона здивовано підняла голову.
— Щоб розвивати їй мозок…
— Навіщо?
— Я думав… Якщо навіть вона не Віра, а копія, то це може пробудити в ній… пам’ять… І… — я не міг підібрати слів. — Людяність.
Мені здалося, жінка презирливо скривила під маскою губи.
Того дня я показував Вірі картинки зі словами. Ще недавно по них вчилася читати Ельза. На Віриному обличчі був безтурботний спокій і щось схоже на цікавість в очах. Цей вогник у погляді був моєю останньою соломинкою. «Їй не байдуже, отже, в ній залишився розум», — казав я собі.
— Дівчинка, — вимовляю ледь не по складах і тицяю їй під носа чергову картку.
Вона стежить очима й, здається, ось-ось усміхнеться й повторить. Але ні. Тепер вона дедалі більше мовчить. Показую нову картинку:
— Хмара.
І знову цей уважний, навіть допитливий погляд, який невідривно супроводжує картку в моїй руці. Коли ми закінчили, я дістав планшет.
— Ось що тобі передала Ельза, — кажу я їй і відкриваю відеофайл.
— Як там Ельза? — відразу видає Віра.
Серце перевертається в мені, підскочивши до самого горла. Невже працює?!
— З нею все добре, Віро… Ось, поглянь.
Я нахиляюся до неї через стіл, кладу планшет і запускаю запис. «Матусю, видужуй!» — кричить Ельза на екрані. Я дивлюся Вірі в очі, сподіваючись прочитати там трохи більше, ніж зазвичай. І тут, немов у відповідь на мої думки, вона піднімає очі на мене. Цієї миті я майже впевнений, що побачу в них сльози. Та за величезними, неприродно розширеними зіницями я не встигаю роздивитися анічогісінько — Віра раптом роззявляє рот і робить випад мені в обличчя.
Відсахуюся в останній момент. Її зуби ковзнули по моєму підборіддю й неприємно клацнули.
— Віро!!!
Але вона не чує. Видавши якийсь тужливий стогін, нахиляється всім тілом убік, наче збирається впасти зі стільця. Рефлекторно подаюся вперед, щоб утримати її, аж тут із ляскотом лопається скотч на її лівій руці. Вона викидає її вперед — як нагайку — й обвиває мою шию. Й останнє, що я бачу, — неприродно широко роззявлений рот, що наближається до мого обличчя.