Я не встигаю ні сказати про це, ні усвідомити те, що бачу, аж ось футболка з придуркуватим написом «Party or die» починає бліднути. За мить стає зрозуміло, що це щось схоже на бодіарт. Вона ніби намальована на тілі й тепер стрімко тане. Наче випаровується… Від усього цього паморочиться в голові.
Я на кілька секунд заплющую очі. А коли розплющую знову, чоловік уже геть голий. З його стегон вивітрюються залишки блідої синяви джинсів, а на плечах вже немає ніякої футболки — тепер там дедалі чіткіше проступає татуювання. Дракони. Я бачу лише вигини змієподібних тіл на його плечах, але вже знаю, що на спині вони сплелися в тугий клубок. На прищавому обличчі чимраз чіткіше проступають знайомі азійські риси.
— Це що — химера? — запитую.
Темношкірий одразу обернувся. У його погляді промайнула досада.
— Заберіть! — гаркнув він, штовхнувши тіло ногою.
Двоє в комбінезонах притягли ноші. Темношкірий схилився над жінкою. З того, як здіймаються її груди, видно, що дихає вона важко.
— Ти як? — запитав він. — Зможеш підвестися?
Жінка хотіла відповісти, але надсадно закашлялася. Він простягнув їй серветку. Жінка витерлася, забруднивши її червоним.
— Допоможіть їй! — гукнув темношкірий.
Жінку підхопили під руки люди в комбінезонах і повели. Тіла винесли. Один із хлопців у білому повернувся зібрати з підлоги закривавлені маски.
— Тіла на кремацію, — коротко сказав йому темношкірий.
Той пішов, гавкнувши коротке «Так, сер!». Ми залишилися самі. Я розглядав криваві розводи на кахлях. У коридорі хтось перегукувався. Гуділи лампи. Я подивився на темношкірого. Він сидів навпроти, вп’явшись у порожнечу.
— Що тут сталося? — запитав я.
Він стрепенувся.
— Вам краще не знати.
— Нащо ви поливали мене водою?
— Щоб привести до тями. І досить запитань, лейтенанте. Нам потрібно працювати, — він облизав пересохлі губи. — Ви можете згадати, про що говорили з моєю колегою?
— Так… Здається, про мою дружину.
— Правильно. Нічого іншого зараз не існує. У нас не так багато часу.
— Не так багато часу до чого?
— Ви матимете всі відповіді, коли закінчимо. Добре?
— І ви приведете мою доньку, — уточнив я.
— І ми приведемо доньку. Що раніше це станеться, то краще для всіх.
— Як вона?
— Хто? — не зрозумів темношкірий.
— Моя донька. З ким вона? Вона там не плаче?
— З нею все добре, — він кивнув для переконливості.
Я не міг роздивитися під маскою його очей, тому не знав, бреше він чи ні.
— Ви готові продовжувати?
— Добре… — я глибоко вдихнув, і груди вмить відгукнулися спалахом болю. — Здається, у мене зламані ребра.
Він проігнорував цю фразу, узявши в руки планшет і звіряючись із записами, що їх робила жінка.
— Чому ви не повідомили про зараження вашої дружини?
— Бо тоді б оголосили карантин. І ми б загинули. Ви ж знаєте про мертве місто недалеко від колонії… На нас чекало те ж саме. А в мене донька.
— І як довго ви збиралися приховувати?
— До початку евакуації. У день відльоту я б заявив, що дружина пропала. Ніхто не скасовуватиме евакуацію через одну людину.
— Ви пам’ятаєте, коли це сталося?
— Що саме?
— Евакуація.
Я понишпорив у пам’яті, але не спромігся витягнути звідти хоча б одну дату.
— Не точно… Устиг випасти сніг…
— Ми підходимо до головного. Ви молодець, лейтенанте, не зупиняйтеся, — у його словах не було й натяку на підтримку. — Спробуйте згадати причину евакуації. Ви ж хочете побачити доньку?
Донька… Я хочу побачити доньку… Причина евакуації, звісно ж, мутаген. Але що Ірма виростила з нього… Я напружився, перебираючи образи, наче колоду карт.
Раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три…
Згадав! Ніби відчинив двері в яскравий сонячний день.
Що за мутаген у твоєму термосі, Ірмо?
Ми стояли біля незавершеного спортивного комплексу — я й Алекс. Комплекс був уже змонтований, залишалося розставити обладнання. Запали густі сутінки. Ліхтарів тут не було, і тільки небо трохи розріджувало пітьму крізь просвіти в низьких хмарах. Ірма спізнювалася на добрих хвилин двадцять. Ми не на жарт нервувалися, думаючи, що щось сталося.
— Чого так довго? — занив Алекс, коли вона вийшла з темряви.
— Ви все виклали? — замість відповіді запитала Ірма. — Зброя, ліхтарики, телефони — усе важить.
— Саме так! — буркнув я. — Ні тобі подзвонити, ні навіть просто час подивитися! А ти ходиш бозна-де!