Вона пропустила докір повз вуха.
— Перевірте ще раз — нічого електричного! Узагалі нічого.
Алекс демонстративно поплескав себе по кишенях.
— А мозок типу важить? — весело запитав він. — Там теж деяка активність буває.
— Твій ні, — без посмішки відповіла Ірма.
— Вони там? — запитав я.
— Так. Усе побачиш. Чекайте тут, хочу перестрахуватися.
Вона ввійшла всередину. Ми чекали. Алекс переминався з ноги на ногу й час від часу зітхав. Через хвилину повернулася Ірма. Вона повільно йшла до нас, а в кожній руці в неї був великий чорний предмет. Ще кілька кроків, і стало зрозуміло — це якісь тварини. Найбільше вони нагадували сарану, тільки здоровенну, як вгодовані коти, і чорну.
— Не намагайтеся повторити в реальному житті, — тихо сказала вона.
— Ніштяк, це ж омари! — пожартував Алекс.
Ірма шикнула.
— Заткнися. Якщо налякати їх, вони можуть мене поранити.
Істоти були живі. Вони ліниво ворушили пазуристими лапками, але вирватися не намагалися. Я придивився, ледве впізнаючи в них колись невинних женців. Дві передні лапи були підігнуті під грудьми, як у прочанина. Але тепер це були не якісь там кігтики. Це були справжні клинки, чи не довші за сам тулуб, складені вдвоє, як небезпечна бритва.
— Боже мій, — вирвалося в мене. — Вони величезні!
— Покращений варіант, — кивнула Ірма.
— Хочеш сказати, вони безпечні для людей?
— Зараз побачиш. Підійдіть по одному.
Я нерішуче ступив перший.
— Стій… — Ірма повільно піднесла до мене «женців» і швидко провела вздовж тіла знизу вгору, ніби металошукачем. — Добре. Тепер ти.
Алекс теж ступив уперед.
— Усе в порядку, — прокоментувала вона. — Якби ви забули хоч щось із батарейками, вони б накинулися.
— На нас? — витріщився Алекс.
— Ну… Якщо точніше, на джерело електричного поля. Але в цьому разі означало б — на вас.
— Ти сказилася? — обурився здоровань.
— Це краще, ніж коли всередині на вас кинуться відразу всі, — відтяла Ірма.
Аж тут я запізніло згадав про свою штучну нирку. У ній теж була сяка-така, але батарейка. Жнець, щоправда, не відреагував, отже, все в порядку. І все ж переляк відгукнувся неприємним тягучим ниттям десь під коліньми.
— Наскільки вони чутливі?
— Думаю, достатньо. І вони продовжують розвиватися.
— Стривай… — я нахилився, щоб роздивитися женця ближче, та водночас підходити до Ірми більше не ризикував. — Ірмо, що за мутаген у твоєму термосі?
— Тобто?
— Як ти змогла вивести новий вид за два тижні? Як таке можливо?
— Годі триндіти, — відтяла вона. — На, подерж!
І вона тицьнула мені одного з женців. Я взяв його за панцир, тримаючи на витягнутих руках. Подалі від крихітної батарейки в моєму тілі. Членистоноге відразу розчепірило свої серпи, але вирватися не намагалося. Невже все ж таки відчуває?
— Дивіться уважно, — сказала Ірма.
Вона взяла свого женця двома руками, і той теж захвилювався, розкривши серпи. Аж тут Ірма різко перевернула його догори ногами. І відразу — так само різко — повернула в попереднє положення. І знову — перевернула вниз головою.
— Раз Міссісіпі, два Міссісіпі, три Міссісіпі! — відрахувала Ірма й знову перевернула його в нормальне положення.
Членистоноге залишалося абсолютно нерухливим. Лапи воно підгорнуло під черевце, як дохлий тарган.
— Що з ним? — запитав Алекс.
— Кататонічний ступор. Побічна функція нервової системи. Давай другого.
Кинувши свого женця на сніг, Ірма проробила те ж саме з моїм.
— І… наскільки цей стан стабільний? — запитав я.
— Десь упродовж години ними можна хоч у футбол грати.
— Розкажи мені, у футбол… — недовірливо буркнув я й відразу поплатився. Ірма без попередження кинула мені женця просто в лице, останньої миті вигукнувши: «Лови!».
Я автоматично спіймав і вже майже відчув, як він устромляє в мене свої серпи, але жнець і далі був нерухомий. Зараз членистоноге й справді нагадувало довгастий м’яч для гри в американський футбол.
— Ого… — тихо сказав я, підкинувши його кілька разів на руці. — Алексе!
Здоровань став хитати головою й відступати від мене. Здається, він навіть встиг сказати «І не думай», але я вже жбурнув йому женця. Алекс спіймав його незграбним рухом дівчинки-підлітка, якій уперше в житті дали пас.
— Якого хріна! Чорт! Матриці твоїй ковіньку! Я ледь не всрався! — усе це він видав, уже тримаючи женця в руках. — Ви обоє кука на муню… Куди його?