— Ми для них нецікаві, — заспокоїла Ірма, немов відчувши мій страх. — Робіть усе, як я показувала. Часу — кіт насрав. Вони з Алексом, піднявшись на ліси, знімали женців зі стелі, заколисували й кидали вниз. Я ловив — під пилком виходило досить спритно — і складав у купу. Насолоджувався кожним рухом. Я знову був надлюдиною. Алекс, що відмовився від пилку, рухався дратівливо повільно, а його кидки були неточні. Скоро довелося переставити риштування. Вишикувавшись у ланцюжок, ми швидко повикидали назовні всіх, занурених у ступор женців, й Ірма з Алексом знову видерлися під стелю. Ще хвилин за двадцять ми переставляли риштування востаннє. Дія пилку суттєво ослабла, а ми відставали від графіка. Я вперше став хвилюватися.
— Швидше! — Ірма теж мала знервований вигляд і щомиті нас підганяла.
Аж ось Алекс, який на нашому тлі і так страждав від власної повільності, так завзято вхопився за риштування, що підняв їх занадто високо. Опори стукнулися об стелю. Почувся хітиновий цокіт.
— Завмріть!!! — встигла гаркнути Ірма, й на нас одразу, немов стиглі яблука, посипалися членистоногі.
Я зміг вивернутися від усіх — завдяки пилку. На Алекса на моїх очах упало не менше трьох, і він гарячково струшував їх незграбними, майже істеричними рухами.
— Тихо! — крикнула Ірма. — Не махайте руками! Завмріть!
Її голос луною розлетівся по холу. Алекс нарешті завмер. Якщо чесно, я й сам ледь стримався, щоб не почати махати руками й репетувати. На підлозі навколо нас було не менше двох десятків женців. Вони ворушилися, але їхні рухи були плавні, як у сонних котів. Ті, що досі висіли під стелею, один за одним затріщали панцирами, як величезні цвіркуни.
— Що робити? — запитав Алекс, мимоволі підвищивши голос, щоб перекричати хітиновий концерт. У його голосі бринів жах.
— Стояти, — твердо відповіла Ірма. — Зараз вони зрозуміють, що небезпеки немає, і заспокояться.
Ті, що були біля мене, і справді завмерли. Хітинові трелі на стелі почали потроху вщухати. І тут зовсім поруч я побачив женця. Він підповзав до мене ззаду, рухаючись із грацією павука, що переїв. Від моєї ноги до його серпів було сантиметрів десять, і він не зупинявся. Я хотів відскочити, але Ірма випередила мене.
— Не треба! Стрибне!
Напевно, враховуючи, що я вжив пилок, можна було б посперечатися, хто буде спритніший. Але щось в Ірминому тоні сказало мені, що вона поставить на женця.
— Ірмо…
— Мовчи, — увірвала вона. — Не рухайся. Ти йому не потрібен.
Жнець витягнув уперед свої небезпечні бритви й акуратно обмацав мою ногу. Аж раптом із моторністю розгніваного тарантула заліз на черевик і витягнув лапи-коси уздовж моєї ноги. Як кіт, який вимагає, щоб його погодували.
Страх розлився моїм тілом неприємною хвилею.
— Зараз він піде, — пообіцяла Ірма.
Але жнець не йшов. Він акуратно скріб лапами по тканині штанів, ніби перевіряючи, з чого вона зроблена.
— А якщо ні? — тихо, майже самими губами запитав я.
— Тоді я зніму його, — відповіла Ірма.
— Зніми зараз!
— Небезпечно. Він поводиться дивно.
Жнець завмер і зовсім не ворушився.
— Бляха! Хіба їм не має бути фіолетово, що ми тут? — жалібно запитав Алекс.
— Я не розумію, — відповіла Ірма.
— У мене штучна нирка, — тихо сказав я.
Й, оскільки Ірма ніяк не відреагувала, додав:
— І в ній є батарейка.
— От срака! — верескнув Алекс.
— Я думав, вони не відчують… — вирвалося в мене.
— Заткнися, — одними губами прошепотіла Ірма. — Не думай про це. Вони чутливі до страхів.
— Як химери? — обережно запитав я.
— Так.
Я чекав, що Ірма пояснить, але вона мовчала.
Легко сказати «не думай»… Від того самого моменту, як ми ввійшли сюди, думка про батарейку в моїй нирці не покидала мене ні на секунду. Я щосили намагався заштовхати її якнайглибше, та вона свердлила мене зсередини, як виснажливий зубний біль. А коли женці посипалися на нас зі стелі, вона вирвалася назовні справжньою неспинною панікою.
Щось тепле стекло по моїй скроні. Піт. Просто піт… Я не зводив очей із женця. Він, немов стомившись стояти, став підгинати лапки. Здавалося, що він вирішив подрімати. Але щось у його плавних рухах викликало ледь помітну тривогу в глибині підсвідомості. Мабуть, це звичайна паніка, і найкраще, що можна зробити, — загнати її якнайдалі. Зрештою, я можу ризикнути й просто відфутболити женця ногою… Якщо встигну…