— Ірмо…
— Тс-с-с… — сказала вона. — Просто помовч.
Аж тут він кинувся вгору. І зробив це так стрімко, що я навіть не встиг усвідомити, що відбувається. Дрібно перебираючи лапками, так швидко видерся по моїх ногах, що, коли я інстинктивно брикнув порожнечу, тварюка вже була в мене на боці, а ще за мить, пробігши через спину, випірнула з-під руки й завмерла просто на грудях! Я підняв було руки, щоб скинути, та зрозумів, що він встигне встромити в мене свої серпи.
Так і стояв, відхилившись назад і розчепіривши руки, — як футболіст, що відбиває м’яч грудьми. Серце калатало, як шалене.
— Не ворушися, — знову сказала Ірма. — Я зніму його!
— Ірмо, — я намагався говорити так тихо, як тільки міг, майже не ворушачи губами. — Швидше…
Вона повільно підійшла, переступаючи через женців, які мляво повзали по підлозі. Імовірно, він відчув її електричне поле… Або, може, почув щось… Не знаю. Але щойно Ірма простягнула руки, жнець рвонув до мого обличчя! Я відвернувся й спробував струсити тварюку, але не встиг навіть торкнутися хітинового тіла — він опинився в мене на спині й знову застиг.
— Знайшов… — простогнав Алекс і паніка чітко почулася в його голосі. — Він знайшов її!
— Знайшов що? — від жаху в мене заклало вуха, і тепер здавалося, що серце калатає просто в голові.
— Нирку… — видихнув товстун.
Але перш ніж зміст його здогаду дійшов до мене, жнець пожвавився. Його пазури впилися мені в спину. Я скрикнув, вирішивши, що він намагається дістатися до мого імплантату, і закрутився на місці. Але воно полізло вище. Гострі пазури пройшлися по моїх плечах, і за мить жнець заліз мені на голову. Хітинові вістря боляче впивалися в череп крізь тканину форменої шапки, завдаючи відчутного болю. Я завмер і, здається, навіть не дихав.
— Ні, — понуро сказала Ірма. — Його цікавить мозок.
— Його — що?! — Алекс навіть верескнув.
— Найбільша електрична активність — справді в мозку. Особливо в момент стресу. Він відчуває це.
— Ти казала просто викласти все з батарейками! — майже благав Алекс, немов від Ірми залежала поведінка женців.
— А хіба це не твій довбаний страх?! — прошипіла вона. — Ти весь час думав про це, так? Поки ми працювали, ти думав, що вони можуть відчути імпульси у твоїй тупій голові?!
Алекс одразу знітився під її нищівним поглядом. Густа гаряча крапля ковзнула з голови мені за вухо. Очевидно, адреналін уже сп’янив мене, бо я ризикнув подати голос:
— Ірмо… — прошепотів я. — Треба щось робити…
Не дивлячись на мене, Ірма одним рухом зірвала з себе куртку й, обмотавши кисть, зробила стрімкий, як фехтувальний випад, крок у мій бік. Я весь зіщулився. Вона скинула з мене женця якимось фантастично швидким, майже невловним рухом. У моїй голові промайнуло: «Хвала чорному пилку!» — адже її швидкості позаздрила б гримуча змія. Жнець устиг сіпнутися на прощання, устромивши в мене свої лапки. Так, ніби той кіт, тепер упав із моєї голови, але до останку намагався втриматися. І так ніби в цього кота були яструбині пазури.
— Швидко, але не бігом! — скомандувала Ірма й перша кинулася до виходу.
Ми були ззовні буквально через кілька секунд. Жнець не пішов за нами. Кров стікала в мене по обличчю кількома струмками. Я зняв шапку, набрав пригорщі снігу й приклав до голови. Потім обережно обмацав шкіру. Подряпини були досить глибокі, але шматки скальпа не висіли. І за це дякую.
— Треба закінчувати, — поквапила Ірма. — Але без тебе. Вали по транспортер. Тільки швидко!
Я кинувся до біостанції, де ми планували позичити всюдихід. Залишалося хвилин двадцять до того, коли перші женці почнуть виходити зі ступору. Була небезпека, що ми не встигнемо. Але на той момент мене лякало навіть не те, що наш план може зірватися. Мене лякало усвідомлення, що безкровної евакуації не вийде. Сумнівів уже не залишилося — женці вбиватимуть.
…Пустир. Мільйони метеликів-сонцевиків — немов найніжніші квіти, що колишуться на вітрі. До чорних дверей у білій стіні залишається не більше десяти кроків. Там нагорі байдужі руки кладуть нові й нові цеглини поверх тріпотливих оксамитових крил чорно-помаранчевих метеликів. І крила ці тремтять і рвуться вгору, наче хочуть змусити злетіти саму будівлю… А тут, унизу, я повинен зробити ще десять болісних кроків. Ще десять разів опустити ногу на хмару метеликів, що густо обліпили кожну травинку й іскриться жовтогарячим візерунком. Тепер від того хрускоту, який видають їхні тільця під час загибелі, ще й почало нудити. Сильно, непереборно нудити, перебиваючи подих і позбавляючи волі. Але я повинен дійти.