«Це ж просто сон», — ласкаво каже голос у моїй голові.
«Знаю, — відповідаю я. — Але те, що за чорними дверима, — справжнє».
«І що ж там?»
«Мій найбільший страх. Я повинен увійти, щоб зупинити це».
«Зупинити що?» — безтурботно запитує голос.
«Зупинити кошмар», — упевнено відповідаю я й ступаю.
Жах і огида захльостують мене з непереборною силою. І, здається, я ступив уже набагато більше, ніж десять кроків… Набагато більше, ніж сто… І чорні двері, нарешті, опиняються просто переді мною. Беруся за клямку. Відсапуюся, важко впершись лобом у залізну обшивку. Всупереч полуденній спеці, двері холодні. Холодні й мокрі… Я хотів відчинити їх, але чомусь не міг підняти руки. А коли вирішив подивитися, що з ними, — відчув, що підняти повіки теж не вдається. Паніка миттєво спалахнула шаленим, ірраціональним бажанням закричати, але кричати я теж не зміг.
Спекотний пустир із мільйонами метеликів остаточно вивітрювався з моєї голови, поступаючись місцем реальності.
У реальності був біль.
Біль пронизав грудну клітку до хребта. Я хотів застогнати, але тіло немов не належало мені. Болісна спроба поворухнутися виявилася абсолютно марною. Моє тіло рівномірно дихало, пристебнуте до чортового металевого стільця, і я не міг навіть просто розплющити очі. Тим часом ребра заболіли ще дужче, наче їх стиснули величезні обценьки.
— Множинні переломи, — пролунав голос темношкірого.
— Могло бути гірше, — відповів уже знайомий жіночий.
Величезні обценьки зникли. «Руки, — здогадався я. — Він стискав грудну клітку руками».
— Якщо тільки ребро не проткнуло легеню, — із сумнівом сказав темношкірий.
— А якщо проткнуло? Не доживе до ранку?
— До ранку, можливо, доживе…
— До ранку встигну. А потім із ним у будь-якому разі — все.
Пролунали кроки — темношкірий пішов. Задзижчали замки, відчинилися двері.
— Якщо стане кашляти кров’ю — усе ж поклич, — сказав він наостанок.
— Домовилися.
— І якщо тобі знову стане погано…
— Теж покличу, — відгукнулася жінка. — Іди.
Двері грюкнули. Я спробував поворухнутися, але знову відчув себе просто пасажиром у власному, ніби сплячому, тілі. Аж раптом глибоко вдихнув. Вдих відгукнувся новим імпульсом болю, і я мимоволі застогнав. Усвідомивши, що знову можу рухатися, несміливо розплющив очі.
Моя допитувачка сиділа навпроти, уткнувшись носом у планшет.
— Опритомніли? — запитала вона, не змінюючи положення.
— Знову ви?
— Ви засмучені? — її відповіді були схожі на фехтувальні випади.
— Як почуваєтеся?
Вона підвела голову, здивовано подивившись на мене крізь напівпрозору поверхню маски. Жаль, я не міг роздивитися очей.
— А ви? — тон був дивний. У ньому водночас лунали ворожість і подив.
— Не знаю, — відповів я, бо й справді не розумів. — У мене все болить.
— Минеться, — допитувачка вимовила це таким тоном, ніби сказала «начхати». — Ми повинні продовжувати.
— Що відбувається в ці моменти?
— У які?
— Коли я не пам’ятаю.
— Нічого. Ви відключаєтеся.
— Того разу сталося щось іще. Той хлопець на підлозі…
— Це не повториться, — перебила вона. — Я хочу, щоб ви згадували далі. Якщо, звісно, маєте бажання побачити доньку. Ви ж хочете?
— Так.
— Тоді напружтеся. Колонію раптово атакували невідомі істоти. Женці. Ніхто не знає, звідки вони взялися, і ніхто не був готовий. Це про щось вам говорить?
Я кивнув. Її темношкірому колезі я так нічого й не розповів. Ані слова про Ірму, Алекса і про те, що ми накоїли.
— Що було далі? — запитала жінка.
— Нічого не пам’ятаю…
— Давайте допоможу, — сказала вона, тицьнувши рукавичкою у свій планшет. — У ніч атаки ви вирішили скористатися ситуацією по-своєму. Пригадуєте, що ви зробили?
Я пам’ятав, що ми збиралися робити в ту ніч. Але того, як ми це робили, у моїй голові не було. Я чесно копирсався в пам’яті, намагаючись відшукати хоч щось, але щоразу все мов туман огортав. Так само не пам’ятав, що сталося далі. А спроби розсіяти цю пелену відлунювали відчуттям страху. Навіть жаху. Такого сильного, що я б, либонь, багато віддав, аби лише моя пам’ять назавжди залишалася за цією завісою.