— Ні… — я похитав головою.
Моя допитувачка кивнула, ніби іншої відповіді й не очікувала.
— Ви викрали резерв спеціального озброєння, — вона сказала це тоном судді, що читає вирок. — Тепер дуже просте запитання: де він?
— Я й справді не пам’ятаю, де він… — жалібно повторив я.
Жінка подалася вперед, наче хотіла пришпилити мене поглядом до стінки:
— То згадуйте! Ми взнаємо, де арсенал, навіть якщо доведеться викачати ваш мозок через трубочку!
Лампи горіли ледь на половину потужності. Через це обстановка в кімнаті для допитів набула якогось недоречного затишку.
— Шукайте образи, — сказала вона м’якше. — Наприклад, ваша донька. Ви ж пам’ятаєте, як повернулися до неї того ранку? Вона спала? Чи, може, зустрічала вас біля дверей?
Ельза… Сама лише згадка про неї наче розвіяла стіну імли. Я йшов до неї вранці. Поспішав повернутися до моєї маленької Ельзи…
До світанку було ще далеко. Ми закінчили свої справи з арсеналом, і зараз Алекс морочився з камерами, підмінюючи їхні електронні спогади вчорашнім відео порожніх коридорів. Ірма залишилася йому допомагати, а я побіг до Ельзи. Хвилювався, що вона прокинулася серед ночі в порожньому домі й плаче.
Сніг відбивав сяйво ліхтарів, підсвічуючи все сріблом. Доріжки тут і там перекривали свіжі сипучі, як крупа, білі перемети. Стрілянина давно вщухла. Я чув, що наші терміново евакуювали частину табору. Усе йде за планом. Ось-ось в арсенал примчить комендант. Але ми встигли. Це значить, що на завтра або, максимум, на післязавтра призначать відліт із планети.
— Лейтенанте! Стривай!
Я обернувся на окрик. Ірма. У нічній тиші заснулого табору здалося, що вона перебудить зараз усі довколишні будинки.
— Щось сталося?
— Так, — вона засапалася.
Бігла, напевно, від самих складів.
— Точніше, поки що ні, — уточнила Ірма. — Але може. Твій дім, ймовірно, опинився в утраченому секторі.
— Опинився де?
— У тій частині табору, яку покинули через женців. І я подумала про твою дружину…
— От чорт… Я побіжу туди!
— Упевнений? Може, краще я. Ти однак не зможеш.
— Не зможеш що? — я насторожився.
— Зрозумій, пора з нею зав’язувати! Я просто проб’ю їй чимось голову й усе. Якщо, звичайно, вона ще там…
— Ірмо! — я тицьнув їй у плече вказівним пальцем, і, боюся, відчутно. — Ти не чіпатимеш її, зрозуміла?! Не чіпатимеш!
— Не можна бути таким м’яким!
— Не збираюся це обговорювати!
Подивившись з-під лоба, вона закусила губу.
— Добре. Тільки швидше, — у її тоні більше не було злості. — Не дай Боже, вона вирвалася й гуляє по табору…
І справді. Від цієї думки аж зашуміло у скронях.
— А ти до Ельзи, добре? Я туди й назад.
Вона рвучко обійняла мене. Пригорнулася до моєї щоки. Її обличчя була холодне і мокре від талого снігу.
— Краще покінчи з нею, — прошепотіла вона. — Просто покінчи сьогодні, раз і назавжди.
Я мовчки вивільнився й чимдуж кинувся в напрямку свого будинку.
Останнім часом цей кошмар переслідував мене ледь не щоночі — що Віра якимось чином відв’язалася. Мені снилося це вже разів зо п’ять — я заходжу перевірити, як вона, а табурет — порожній. І тільки зі столу жмутками звисає розірваний тейп. «А який твій найбільший страх, як думаєш? — відразу заговорила в моїй голові Ірма. — Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?» Наступної секунди я бачив Віру, яка кудись волочить Ельзу, та кричить і виривається, і я негайно прокидався, викрикуючи ім’я моєї маленької доньки… Ні, цього не станеться. Коли я ввійду, Віра буде примотана до стільця.
Раптом я перечепився. Двічі незграбно стрибнувши, з розмаху полетів у сніг. Обличчя вдарилося об щось м’яке й холодне. Я встиг замружитися. Сніг потрапив у ніс, забиваючи дихання. Підняв голову, швидко витер долонею лице й закліпав. Щось було перед самим обличчям — стирчало зі снігу. Добре, що око не вибив… Знову закліпав, щоб краще роздивитися ту штукенцію. Й ледь не закричав.
Просто переді мною зі снігу стирчала людська рука. Я відсахнувся й спробував підвестися, але під ногами теж щось було. Я панічно засмикався, мов паралітик, намагаючись знайти опору. І усвідомив, що сиджу на купі трупів.
Підхопившись нарешті на ноги, відбіг на кілька кроків і знову перечепився — з усього розмаху гепнувся горілиць. Цього разу під мною виявився просто сніг, і я дозволив собі кілька секунд полежати нерухомо, поки паніка випливала з мого тіла, залишаючи тягучу млість у м’язах.