«А який твій найбільший страх, як думаєш? — згадалася Ірмина фраза з моїх снів. — Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?» Стало по-справжньому моторошно. Ідея, що Віра встигла дістатися до Ельзи, займалася в голові, як сірникова голівка. «Невже б Ірма не подзвонила?» — ця думка на мить заспокоює, але я відразу згадую, що мій телефон там, де й пістолет. Удома.
Припини, хлопче, Віра просто втекла. Ймовірно, втекла рятувати своє грибне життя, адже тут усюди були женці. Сліди… Дрібні сліди… Снігові, тому що на вулиці сніг… На чорта лисого вони мені здалися! Думки вертілися в мене в голові калейдоскопом. Ні, Віра точно не тут. Погано, дуже погано… Треба бігти до Ірми. Сліди, снігові сліди навколо нічника… З Ельзою, звісно ж, усе добре, але треба думати, як ловити Віру… Чому важливі ці дурні сліди…
І тут думка, що крутилася десь у глибині, вирвалася з надр підсвідомості так раптово, аж мені перехопило подих: «Сліди повинні були розтанути! Якби їх залишили хоча б пів години тому, вони б давно розтанули!».
Женці ще тут. Я завмер, боячись вдихнути.
Більшість тварин різних планет побоюються атакувати завмерлу жертву. І навпаки — вони нападають, якщо жертва починає рухатися занадто різко. Тож я рухався, як равлик. Плавно обернувся й підняв свою нещасну сокирку. Подумки я ділив кімнату на сектори для стрільби, оглядаючи кожен сантиметр… Тільки стріляти нема з чого… «Чисто… — подумки кажу я. — Чисто… Чисто…»
Ось він.
Праворуч, біля входу, до якого я розвернувся, поряд із шафою. Він сидів, сховавшись за кошиком для брудної білизни. Нерухомий, як статуя. Жнець. Не знаю, чому цей єдиний жнець зміг мене так налякати, але я завмер, боячись дихати. Усе в порядку, у мене ж нічого електричного… Крім нирки… Але минулого разу жнець не кинувся… Зацікавився, так, але не кинувся…
Я звернув увагу, що чотири лапки, які тварюка використовувала для пересування, максимально зігнуті й підібрані під черевце, а гострі хітинові серпи упираються в підлогу. Не треба бути аналітиком, щоб зрозуміти — він готовий стрибнути. Я повільно й глибоко зітхнув, піднімаючи кухонну сокирку. Усе, що потрібно робити, — іти до виходу. Просто вийти з помешкання якнайшвидше…
Звуку не було — він стрибнув беззвучно й миттєво. Занісши в повітрі лапки-серпи, летів точно мені в груди. Змахнувши сокиркою, я тріснув нею по женцю, але удар вийшов неточний — серединою руків’я. Руку пронизало дивне відчуття. Ще за мить усвідомив: це біль. Мій правий мізинець дивиться кудись убік під неприродним кутом. Кров. Багато крові. Максимально зосереджуюся на женці. Він, торкнувшись підлоги, немов гумовий м’ячик, підскакує в новому стрибку. Знову змах сокирою. Тепер точно — поранений жнець засмикався на підлозі й завмер.
Швидко розвертаюся, щоб переконатися, що це був єдиний. На жаль — погляд миттєво вихоплює щонайменше чотирьох! Вони вилазять із‑за меблів тут і там і стрімко деруться на стіни.
Щось, немов велика рука, хапає мене ззаду за поперек. Жнець! У мене на спині!!! Різкий біль. Падаю, сподіваючись збити кляту бестію. Знову біль! Він проткнув мене трохи вище штучної правої нирки! Відбиваю ще одного, який стрибнув зі стелі, і відчуваю, як лезо сокирки глибоко входить у хітин. Цей готовий! Дивом вивертаюся від ще одного — устигаю відкотитися й підвестися. Той, що був на спині, відразу стрибнув, як пружина, викинувши вперед «серпи».
Напевне, треба було сокиркою, але я інстинктивно відфутболюю його носком черевика. Вийшло! Дивне відчуття в нозі свідчить, що я сильно недооцінюю їхні серпи. Як масло… Товстий черевик — як масло… Краще не думати, що там із пальцями.
Іще одного женця на підлозі атакую першим — вістря сокирки пришпилило його до підлоги. Другий жваво біжить по стіні — треба не дати йому стрибнути… Ступивши вперед, збиваю його на підлогу й привалюю комодом. Тепер бігти! Бігти, поки можу! І роблю божевільний ривок до дверей.
Напевне, мені зараз дуже боляче наступати на поранену ногу, але адреналін усе заглушає. Відчуваю тільки дивну вібрацію… Не думати про рану в спині. Не дивитися на поранену руку… Не озиратися, поки не вибіжиш… І саме це найважче.