— Рядовий, — умиротворено сказала жінка, — принесіть, будь ласка, для лейтенанта Гіршевича іншу каву. З молоком. Без цукру.
— Так, мем! — коротко мовила дівчина й вийшла.
Допитувачка спокійно повернулася на місце.
— На чому ми зупинилися? — запитала вона, ніби нічого не сталося.
— Я придумав асоціацію, — сказав я.
Вона здивовано підвела брову:
— Не зрозуміла.
— Придумав асоціацію. До того слова… Схожого на «вантуз», пам’ятаєте?
— Вандлик, — поправила вона і зморщилася.
— Так… Я її придумав.
— І? — вона відчула підступ.
— Сука.
Жінка сіпнулася, наче я плюнув їй в обличчя.
— Як?
— Цинічна безпринципна сука, — карбуючи кожне слово, мовив я.
— Згадав, — кивнула Вандлик і хижо вишкірилася.
В її очах, таких же світлих, як у псів породи хаскі, горіла ненависть.
Дев’ятнадцять годин до евакуації.
Перша ночі. Пустий коридор гауптвахти. Один конвоїр сидів на табуретці просто біля дверей потрібної мені камери. Побачивши мене, він знехотя підвівся й недбало віддав честь.
— Доброї ночі, солдате. Мені потрібно поговорити з арештованим офіцером контролю Вандлик, — на той момент я й гадки не мав, що скажу, якщо мене запитають навіщо. І просто сподівався, що ніхто не запитає.
Конвоїр розгублено закліпав.
— Навіщо?
— Може, ти вже відразу запитаєш «про що»? — я намагався вдати обурення.
Він ніяково кашлянув і дістав рацію. Це мені було зовсім не потрібно.
— Скажи їм, що лейтенант біоконтролю Гіршевич по дружбі допомагає арештованій офіцерці Вандлик упаковувати в неї вдома особисті речі й хоче дещо уточнити. Перераховувати, що саме?
Геть зелений на вигляд конкістадор, вочевидь, був збентежений необхідністю переказувати таку пишномовну причину по рації. Я, не даючи бідоласі отямитися, здав йому пістолет і підійшов до дверей.
— П’ять хвилин, — сказав я. — Може, вісім. Не більше. Відмикай.
Він іще секунду вагався, потім, очевидно, подумавши, що втікати напередодні евакуації нікуди й нерозумно, відімкнув двері.
Вандлик здивовано підвелася з ліжка.
— Привіт, Ніколь. Як ти?
Називати її «на ти» було геть незручно. Майже фізично — так ніби я вимовляв це чужим ротом. І я боявся, що Вандлик не зрозуміє, що й до чого. Її очі й справді полізли на лоба, і я поспішив продовжити:
— Я збираю твої речі, і… Там у тебе чорт ногу зламає, як завжди. Якби ти розказала… Е…
У цей момент я підморгнув їй. Боюся, підморгування вийшло геть не змовницьке, а саме двозначне, тому що Вандлик набула ще ошелешенішого вигляду. Я обернувся до конвоїра, показуючи йому, що мені незручно говорити при ньому. Той зніяковіло відійшов і сів на свій табурет, залишивши двері навстіж.
— Серйозно? — запитав я. — Тобі цікаво, в якій шухляді офіцер Вандлик зберігає свою білизну?
Хлопець зашарівся, але не поспішав зачиняти дверей. Він не такий дурний, як мені видалося.
— Нехай дивиться, — раптом сказала Вандлик.
А потім стрімко підійшла до мене, схопила за плечі й поцілувала в губи. Від несподіванки я ледь усе не зіпсував, адже першим моїм поривом було відсахнутися. На щастя, я просто не встиг це зробити — вона взяла мене рукою за потилицю й пригорнула до себе. Зрозумівши, що це вистава для конвоїра, я відповів на цілунок і відразу відчув язик Вандлик у себе в роті. Не знаю, чи потрібно було грати аж так натурально, але вона цілувалася абсолютно по-справжньому, ще й так пристрасно, що я трохи отетерів.
Двері за моєю спиною легенько стукнули.
— Мені доведеться вас замкнути, — пролунав голос конвоїра з того боку.
Я хотів відповісти, але Вандлик не дала, вона й далі цілувала мене, аж поки не клацнув у дверях замок. Тільки після цього вона повільно зупинилася, затримавшись іще на секундочку на моїх губах, як після справжнього поцілунку.
— Ти або поганий актор, або погано цілуєшся, — весело сказала Вандлик, сідаючи на нари із прозорого пластику.
— Актор… — чомусь сказав я. — Поганий…
— Я так і подумала. Кажи вже, що там із моїми трусами. Або що там у тебе сталося?
З чого почати? Що взагалі сказати? Я не забув, як вона рила під мене в історії з Окамурою. Думаю, Вандлик так і не викреслила мене зі списку підозрюваних. О ні, тільки не вона. Найімовірніше, вона не просто підозрює, а знає, що це ми порішили капрала в госпіталі. Хто я для неї в такому разі? Убивця? Хлопець, що пхає носа не у своє просо?
В її очах зараз було написано єдине почуття — цікавість. І, може, зовсім трохи здивування. Не більше. З іншого боку, Вандлик прекрасно вміла грати в кішку-мишку. А я, треба сказати, не дуже. Тому вирішив не грати. Зовсім. Думаю, єдиний спосіб добитися від неї чогось — розкрити карти.