— Ви казали, ніхто не знає.
— По-перше, ми на «ти». По-друге, я брехала.
— Брехала?
— Подумай сам, що було б зі мною, якби арсенал контролював наш тюлень-комендант.
— Це підло…
— Зате зараз я чесна з тобою на сто відсотків. В арсеналі «SWEAR» — синтез-ядерна зброя. Гвинтівки «Шива». Чув про такі? І стільки боєприпасів, що можна спалити пів планети.
Це все пояснювало. Синтез-ядерна гвинтівка системи «Шива» стріляє в буквальному розумінні крихітним сонцем. Уся її божевільна сила вміщена в невеликій горошині речовини під назвою дейтерид літію. Коли натискаєш на спуск, горошина миттєво розігрівається до ста мільйонів градусів і починає стискатися — так швидко й сильно, що в ній спалахує процес ядерного синтезу. Як усередині зірки. Зі ствола «Шиви» вилітає такий собі шматочок пекла, і там, куди він влучає, — в радіусі двох метрів згоряє все органічне. Фактично, це мініатюрний термоядерний вибух. Одним пострілом «Шива» здатна випарувати залізобетонну конструкцію завбільшки з холодильник — я бачив випробування в новинах. Дрібних тварин, як‑от женців, можна було б палити сотнями, маючи лише одну таку гвинтівку. Одну. Арсенал «Шив» перетворив би нашу колонію в неприступну фортецю…
…Мої роздуми перервало клацання замка. Увійшла ота дівчина з кавою. Цього разу напій був з молоком, як я й просив. Думав, Вандлик вижене її чи принаймні гаркне, щоб та поквапилася, але ні. Я взяв стаканчик. Куштувати не хотілося — нехай спершу ця бідося піде — про всяк випадок. А Вандлик, і справді, наче чекала, коли я ковтну. Я тримав стаканчик і не пив. Дівча пом’ялося трохи і вже розвернулося, щоб іти, аж Вандлик тихим голосом спинила її:
— Рядовий! Упор лежачи! На кулаках.
Схоже, причини для знущань їй не дуже й потрібні… Дівчина слухняно витягнулася в струнку на прямих руках. Вандлик уважно оглянула її позу й знову перевела погляд на мене.
— Гілю, залишилося менш як п’ятнадцять хвилин. Просто скажи, де арсенал. На неї не звертай уваги, мої бійці німі, як каміння.
Я мовчав, удаючи, що мені вкрай цікаво дивитися на дівчину, яка витягнулася в «планці».
— Буду відверта, лейтенанте. Те, що з комендантом стався нещасний випадок, — на двох останніх словах вона наголосила, — особисто мене позбавило від цілого шатла проблем. Здоровенного такого шатла неприємностей… Р-Р-РАЗ!
Я здригнувся. Різке «раз» вона гаркнула на адресу дівчини-конкістадора, і та слухняно віджалася. Казати «два» офіцерка контролю не стала.
— І, чесно кажучи, — продовжила Вандлик, — тільки я одна з усієї колонії схильна вбачати в цьому нещасному випадку щось більше, ніж збіг обставин.
Я й далі не зводив погляду з дівчини. Було видно, що в цій позиції, спершись на кулаки й витягнувшись у струнку, їй важко. Навіть дихання пришвидшилося. Вандлик підвелася й пройшлася туди-сюди кімнатою.
— ДВА! — гаркнула вона.
Я знову сіпнувся. Дівчина ще раз віджалася. Зі мною Вандлик говорила в тій манері, що трохи присипляє, тому кожен її вигук звучав, як удар батога.
— Найголовніше, що я тебе розумію. Розумію твої мотиви. Особисто я вчинила б так само. І з арсеналом, і з цим тюленем у генеральських погонах. ТРИ!!!
Дівчина віджалася й знову завмерла.
— Іще десять хвилин, Гілю, й автоматика відновить спостереження. І я не зможу говорити з тобою відверто і прямо.
З цими словами Вандлик критично оглянула стійку бідної дівчини.
— Р-Р-РІВНІШЕ! — гаркнула вона і вдарила дівча черевиком у живіт; та лише крякнула й сильніше напружила корпус, витягнувшись у струну.
Й одразу спокійним тоном Вандлик звернулася до мене:
— Але тепер, коли ти знаєш, що саме в тому арсеналі, можеш просто сказати мені, де він. ЧОТИРИ! П’ЯТЬ! ШІСТЬ!
Цього разу після кожного віджимання Вандлик носаком черевика гатила дівчину в живіт.
— Не можу більше… — тихо видихає дівча.
Здається, після цього Вандлик б’є її з потроєною люттю:
— СІМ!
(Удар)
— ВІСІМ!
(Удар)
— Просто скажи мені, Гілелю, де арсенал. Або хоча б поясни, чому ти мовчиш!
«Бо коли я скажу, мені в будь-якому разі — кінець», — подумки відповів я, але вголос не сказав ані слова. Вандлик відсапується, важко дихаючи. Тіло дівчини судомно здригається. Упевнений, вона без особливих зусиль відтиснулась би разів сімдесят, але бути в стійці без руху, лише зрідка виконуючи вправу, та ще й терпіти удари в живіт…