— Можеш іти, — ці слова офіцера контролю адресувалися, звісно ж, рядовій. — А ти молодець, лейтенанте.
Я мимоволі всміхнувся.
— Задоволений собою? — відразу запитала Вандлик. — Хто виховуватиме твою доньку, розумнику?
Зміст її слів повільно опускається на дно свідомості — немов у щільному гелі.
— Що? — нарешті запитав я, боячись, що мої вуха мене обдурили.
— Вона жива, твоя Ельза. Знайшлася. Як ти міг таке забути!
Шістнадцять годин до евакуації.
Четверта ранку. Ірма відчинила для мене біостанцію, і я довго копирсався в підвалі — у нас там була комора, — поки не знайшов те, що треба. Мачете. Легкий і гнучкий, з багатошарової мономолекулярної сталі. Вогнегасник — десятилітровий, аерозольний і досить потужний. Він міг протягом хвилини видавати триметровий крижаний струмінь, здатний остудити будь-що чи не до абсолютного нуля. Від використання бойового скафандра довелося відмовитися відразу — він був достоту нашпигований електронікою. Можна було б витягнути батарею, але тоді не працюватимуть сервоприводи, а без них скафандр стане просто зайвим тягарем на п’ятдесят кілограмів броні. Зате на біостанції я позичив неймовірно міцний і легкий кольчужний комбінезон — його використовували для роботи з небезпечними видами тварин. Я не був упевнений, що він витримає гострий серп женця, але від його різального впливу — стовідсотково захистить.
Тепер — усе. Я хотів змайструвати щось на кшталт смолоскипа, але всіх потрібних матеріалів на біостанції не знайшлося, а часу на їхні пошуки не було. Тож доведеться перебиватися без світла.
Я виніс свій невеликий скарб з підвалу і заходився одягати кольчугу. Схоже, мені вкололи відмінні знеболювальні — я не відчував своїх ран. Ірма похмуро спостерігала за моїми зборами.
— Як ти збираєшся обшукати весь сектор? — спитала вона.
— Гадаю, я знаю, де Ельза.
— І де? — здивувалася Ірма.
— Якщо у Вірі залишилося хоч щось… А щось, без сумніву, залишилося… Вона повела її додому. До нас додому, в утрачений сектор.
— Мені здається, ти просто не розумієш природи химер.
— Вона не вбила її! Могла ж зробити це просто там, на порозі твого помешкання, але не зробила! Я піду в утрачений сектор, однак потрібно щось робити. Я залишаю тут усе електричне, і вони мене не зачеплять.
— Правду кажучи, я в цьому вже не впевнена.
— Ірмо, — я підійшов і взяв її за плечі, — Ельза — це моє життя. Без неї — нічого не має сенсу. І найбільшу дурницю, яку я можу впороти в покинутій частині табору, — це загинути. Але ти це робити не маєш. Якщо й справді хочеш чимсь допомогти, краще іди вмовляй коменданта.
— Сумніваюся, що він передумає, — вона стенула плечима. — Добре. Іди й знайди її. І… Вони відчувають страх, не забув?
— Жартуєш? Неможливо забути женця, який видерся тобі на голову. Тому й беру з собою це все…
Вона кивнула. Ми обійнялися. Потім я швидко натягнув на себе блискучий сталевий комбінезон, причепив на пояс мачете і вийшов з вогнегасником у руках, не зронивши більше й слова.
Ельза, моя маленька Ельза. Тільки знайдися…
Зійшли обидва місяці, але небо тепер застеляли важкі низькі хмари, і двоє блюдець заглядали в просвіти лише зрідка й по одному. Сніг уже не падав. Я йшов уздовж дроту з табличками «Небезпечно, не перетинати», що відокремлював сектор, який ми втратили сьогодні вночі. Утратили з моєї вини. Більше, звісно, з Ірминої. Але я був співучасником — і не варто самого себе дурити. Я ж передбачав. Боявся саме цього. І дав себе вмовити. «Доб’ємося цілеспрямованих мутацій» — так вона казала? Просто знеструмимо колонію: ні жертв, ні потерпілих. Такий був план…
Кольчужний комбінезон обпікав холодом, коли випадково торкався шкіри на шиї. Я змушений був постійно перекладати з руки в руку вогнегасник і намагався тримати темп. Сліди, якщо вони й були, давно замело. Попереду замаячив наш будинок. Тільки цієї миті я зрозумів, як сильно сподіваюся знайти там Ельзу. Як сильно вірю, що вона саме там… І як сильно боюся, що її вже не врятувати. Заборонив собі думати про все, що починається зі слова «якщо». Реальність тут і зараз! Ніяких «би», ніяких «чому»! Моя донька десь там, і я знайду її.
Переступаю дріт і йду далі. Сніг неглибокий — трохи вище моїх щиколоток… Як же хочеться почути зараз її голос — я б чимдуж кинувся до неї… Важкі холодні краплі стали падати на голову, і я здивовано подивився в небо. Дощ. Схоже, дощ. Не дивно, зараз приблизно нуль градусів. Краплі забарабанили по кольчужному каптуру. Порив вітру, що хтозна-звідки взявся, жбурнув мені в обличчя жменю колючих крижинок. Я мимоволі замружився. Хмари затягли небо, сховавши обидва місяці, і стало по-справжньому темно. Мого будинку більше не було видно, хоч до нього, певно, рукою сягнути. І навіть найближчу будівлю, за якийсь десяток кроків, я ледве розрізняв. Озирнувся. Вогнів населеного табору не видно. Вітер посилився, нахабно штовхнувши мене в груди. А за секунду з неба справжньою зливою вперіщив град завбільшки з горох. Іш-Чель укотре нагадувала, що вона — не Земля. Чорт… Я опустив голову, дивлячись тільки собі під ноги.