Деякий час я насолоджувався світлом моїх улюблених мерехтливих ламп і їхнім мерзенним гудінням. Потім знову клацнув замок. Я здригнувся. Подумав, що це занадто швидко.
Увійшли четверо. Без комбінезонів, у формі, зі зброєю. Всі незнайомі.
— Тут? — невпевнено запитав один.
— Ні, — відповів другий і подивився на мене. — Ви підете з нами.
— Куди? — передчуття неприємно здавило мені груди.
— Може, вколоти йому щось? — знову спитав перший.
Другий відмахнувся.
— Виводьте, — і підняв гвинтівку, цілячись у мене.
Двоє взяли мене під руки й поставили на ноги.
— Хлопці, я можу й сам іти… Скажіть куди…
— Недалеко, — похмуро кинув хтось. — Не смикайся.
— Може, тут усе ж таки краще? — знову запитав перший. Він явно боявся.
— Заткнися, — тихо сказав другий.
І мене поволочили до дверей.
Ми опинилися в довгому світлому коридорі, і я з подивом зрозумів, що весь цей час перебував у будівлі нашого госпіталю.
Ті двоє, що тримали мене попід руки, ішли дуже жваво. Навіть квапливо. Я не сумнівався, що, коли зашпортаюся, вони навіть не стануть гаяти час, щоб дати мені підвестися — просто потягнуть далі. Навколо не було ані душі. Ми проходили повз темні вікна палат-боксів, а потім коридор повертав. За рогом було кілька людей у білих халатах; побачивши нас, вони заметушилися й спішно кудись подалися.
Вікно найближчого боксу світилося, і я повернув голову.
— Уперед дивися! — гаркнув один із моїх провідників.
— Та нехай, — байдуже сказав другий. — Кому він розкаже…
По той бік товстого скла спиною до нас на ліжку сидів чоловік у лікарняній сорочці. Щойно ми порівнялися з вікном, він стрепенувся й раптом стрибнув — як кішка, руками вперед. І відразу стрибнув знову, але тепер… Складно сформулювати так, щоб це не видалося маренням мені самому, але він приземлився на стіну. Не вдарився, а просто приклеївся й сів там, як муха. Як гекон. І повернув до нас здивоване обличчя… Звичайне, ледь стривожене й добре знайоме мені людське обличчя.
— Капрал Окамура… — це ім’я вирвалося в мене, як стогін.
Конвоїри поволокли мене далі. Попереду світилося ще одне вікно. Я не очікував там когось побачити, але, помітивши силует, уп’явся в нього, аж в очах запекло. За вікном, притулившись чолом до скла, стояв і дивився на нас злісним холодним поглядом…
— Боже мій…
Окамура номер два проводжав нас поглядом, смішно притиснувши до скла ніс. Мене волочать, не зменшуючи швидкості, а я все озираюся.
— Їх двоє? — вимовляю я, чи то стверджуючи, чи то запитуючи.
Бачу третє вікно і ще здалеку втелющуюся в нього поглядом. Ще кілька кроків… Видно, що біля самого вікна нікого немає. Але ось ми порівнялися, і я можу зазирнути всередину… Вже навіть не дивуюся: на підлозі сидить третій капрал Окамура. Голий. На його м’язах грають наколоті дракони, а в руках він тримає обгризену свинячу ногу. Сиру. І жадібно жере її, не дивлячись у наш бік.
— Вони їдять сире м’ясо? — запитую я, але ніхто мені, звісно ж, не відповідає.
Коридор іще раз повернув, і ми підійшли до якихось дверей. Один із хлопців приклав свою ключ-картку. Коли переступили поріг, я обернувся й устиг прочитати напис «інфекційне відділення».
Ліфт. Ми чекаємо. Куди мене ведуть? І я ж знаю відповідь, хіба ні? Тільки боюся зізнатися сам собі, — бо тоді доведеться щось робити. Доведеться боротися, а це страшно й, імовірно, боляче… А головне — без шансів… Але правди це не змінює: вони ведуть мене виконати слова Вандлик. «А потім з ним у будь-якому разі — усе».
Ліфт видав мелодійне «бам», і ми ввійшли.
— Хлопці, зв’яжіться з офіцером контролю, — наважився я. — Скажіть їй, що я вказав не те місце.
— Стули пельку, — кинув один із них і боляче штурхнув мене ліктем під ребра.
Кабіна сіпнулася й пішла вниз. У нашому госпіталі лише три поверхи. Я не знав, на якому ми, але легко здогадався про пункт призначення вже по тому, як довго ми опускалися. Коли двері відчинилися, я зрозумів, що вгадав. Підвал.
Праворуч удалечині виднілися сходи, і я, про всяк випадок, запам’ятав це. Мене поволокли ліворуч.
Серцевий ритм віддавав у вухах. Очі вкрила пелена, наче я дивився крізь дрібний сніг. І ця снігова завіса теж подриґувала в такт пульсу. Я нишком оглянув тих двох, що мене тягли. У хлопця ліворуч на поясі пістолет. Якщо пощастить, я міг би, напевно, його вихопити. Але той, що праворуч… Хоча ні, начхати на нього. Позаду йдуть двоє з гвинтівками — і це проблема. Вони грамотно тримають дистанцію у п’ять кроків і навряд чи дадуть хоч один шанс. Мабуть, якщо тверезо все зважити, то втрачати мені особливо нема чого… Але як же страшно вмирати…