Знову щось заскреготіло. Засовалося, зацокотіло в повітроводі й раптом — зупинилося… Начебто якраз над нами. Плечистий притулив палець до губ. Я знайшов очима на його поясі чохол від наручника. Ключ повинен бути там.
Зненацька рація вибухнула несамовитим: «Прори-и-и-ив!!!» — крізь перешкоди прорвався звук довгої безнадійної черги з індукційки, і передача урвалася. Задерши голови, хлопці вусібіч вертіли стволами. Знову тиша. Могильна.
Аж ось той, у мультивізорі, став затято стріляти з пістолета в далекий кінець коридору. Я притулився до стіни. Заревіла індукційка плечистого, освітлюючи коридор спалахами пострілів. Я встиг роздивитися якийсь рух, але не чітко… Багато… Завеликі для женців… Уникають підлоги, пересуваючись по стінах і стелі…
Крик! Дике, несамовите, панічне волання просто поруч зі мною! Інстинктивно відскакую й обертаюся. Конкістадор намагається скинути з плеча щось, завбільшки з німецьку вівчарку. У напівмороку з ураганною швидкістю миготять величезні пазури… Збожеволілий з жаху чи болю, конкістадор дає безперервну чергу в стіну. Щось, учепившись у нього, продовжує молотити його пазурами. Мені на обличчя летять теплі бризки, і я інстинктивно відвертаюся…
Це жнець. Тільки якийсь гігантський.
«Лягай», — каже в моїй голові той розумний малий, що його поради я зазвичай ігнорую. Але не цього разу — занадто перелякано звучить у голові ця думка, і я негайно кидаюся на підлогу. Вчасно: хлопець із гігантським женцем на плечі розвертає гвинтівку в мій бік, і ствол, вивергаючи метал, проходить над головою, оглушуючи до болю у вухах. Устигаю помітити, як черга перерізає навпіл плечистого, розкидаючи довкола обвуглене шмаття. На іншого конвоїра невідь-звідки стрибає ще один жнець. Господи, який же величезний! Блискавично змахуючи серпами, він змішує в одне криваве місиво електронну начинку мультивізора й голову бідолахи під його ж божевільний крик…
Ще за мить замовкає друга гвинтівка: останній із чотирьох катів заливає коридор булькотливим хрипом. Гвинтівка падає, й підствольний ліхтарик розбивається з коротким «дзінь». Стає темно. Дуже тихо і геть темно. Тонкий металевий запах розпеченої індукційної котушки — єдине, що я можу сприйняти із зовнішнього світу, якщо не брати до уваги підлогу, на якій лежу. Якийсь час я просто намагаюся відновити збите дихання, жадібно вслуховуючись у тишу.
Аж ось суцільну пітьму сповнює цокіт хітинових лап. Сотень лап. Це якийсь парад членистоногих, які зайшли сюди цілою армією. Від жаху перестаю дихати. Вони скрізь. Пітьма живе, дихає цим цокотом, який, наче море, затопив увесь коридор.
Чесно кажучи, тієї миті я чекаю болю. Болю й смерті. Чекаю моменту, коли гострі серпи зроблять зі мною те ж саме, що і з конвоїрами. Серце, здається, навіть не стукотить, а скрекоче в грудях, конвульсивно відбиваючи свій останній ритм… Я затуляю руками обличчя, сподіваючись, що вмру до того, як відчую хітинові пазури у своїх очницях… Але нічого не відбувається. Море цокотливих лап і далі діловито шелестить навколо мене. Так близько, що здається, наче я став безтілесним і воно тече крізь. Аж ось відчуваю: тварюка, важка, як перегодований доберман, заскочила мені на груди.
Повітря зі свистом увірвалося в легені, коли я судорожно вдихнув. Стиснув зуби до шуму у вухах і затамував подих, похоловши зо страху. Пазури завдавали відчутного болю, але тієї секунди я цього не помічав, очікуючи значно страшнішого.
Нестерпно довгі пів секунди я чекав смерті.
І тут пазуриста тварюка зникла так само зненацька, як і з’явилася. Схоже, істота просто пройшлася по мені й попрямувала у своїх справах. Ще якийсь час я боюся поворухнутися, а тварюки цокають і цокають повз мене… Три чи чотири рази відчував обличчям рух повітря, коли черговий жнець лінувався обходити моє тіло, а просто переступав. Ще кілька разів вони наступали просто на мене, проколюючи пазурами кітель, і, напевно, шкіру, але не спинялися. Аж якоїсь миті вдалечині пролунали крики й безладна стрілянина. Тисячі лап одразу прискорилися, кинувшись на звук. А ще за кілька секунд усе стихло, і марш армії женців знову став розмірений. А потім запала тиша. Шум мого власного дихання видавався таким гучним, що я мимоволі стримувався, не даючи собі вдихнути на повні груди. Врешті заспокоївся. Схоже, ці створіння таки пішли. Пора вибиратися.
Я повільно перевернувся на живіт. Усе спокійно. Підняв голову, сподіваючись розглянути хоч щось, але пітьма була така, хоч в око стрель. Тоді спробував згадати, де впав той плечистий конвоїр… Я стояв лицем туди, де зараз моя ліва рука, потім кинувся на підлогу… А він упав ліворуч… Отже, я повинен розвернутися… І, якщо все правильно, за три метри лежатиме він — із ключами від моїх наручників. Якщо я не помилився. Гадська темрява. І я поповз.