Паніка накинулася на мене, як голодний бездомний пес на миску з помиями, розбризкуючи брудним писком мізерні залишки моєї волі. Вона верещала, волала мені в обидва вуха, що женці нікуди не пішли, а сидять навколо, невидимі в темряві. Що ще сантиметр — і я наткнуся просто на здоровенну хітинову морду. Тицьнуся обличчям, і жнець вчепиться мені в очі, або в губи, або в усе відразу, перетворюючи моє лице на кривавий джем… Нестерпно хотілося завмерти. Просто покласти голову долі й закритися руками. Але тоді це кінець: паніка вже не відступить, поки з рук у руки не передасть мене смерті. Поки хтось із женців не зацікавиться слабким електричним полем від батарейки, що живить штучну нирку.
Я множив подумки двозначні числа. Сорок вісім помножити на тридцять сім — це сорок вісім помножити на тридцять плюс сорок вісім помножити на сім; отже, спочатку сорок вісім на тридцять — це чотириста вісімдесят на три плюс сім на сорок вісім… Це допомагало: вираховуючи, я продовжував повзти.
Долоня влізла в щось вологе і липке. Кров. Обережно обмацав простір навколо й відразу відшукав дивний предмет. Теж вологий і напівкруглий… З гострими нерівними краями… Як шкаралупа. І тут до мене дійшло — я торкаюся до розпанаханої голови! Намагаючись відігнати зі своїх думок візуальні образи, намацав шию. Так… Принаймні голова не лежить окремо… Це значно полегшує пошук… Ось його плечі, живіт… Індукційна гвинтівка впоперек тулуба… На жаль, я намацав і розкиданий кожух з магнітною котушкою — тепер це просто шматок металу. Ідемо далі… Пряжка ременя, пояс… Наручників немає. Чорт, це не той конвоїр… Про всяк випадок, засунув руки під труп і пройшовся пальцями уздовж ременя. Якийсь футляр… Ліхтарик! Одразу гарячково обмацую корпус. Цілий! Якимось дивом женці не дісталися до нього. Або… То он у чому річ!
Зрушую мізинцем блокування, і з корпусу висувається важіль. Ліхтарик із динамо-машинкою. Жодних батарейок. Ви тиснете на висувний важіль, ніби качаєте кисть еспандером, і виробляється електрика. Такі є в кожній місії, але їх зазвичай відкладають на чорний день. «Вочевидь, сьогодні саме такий», — понуро кажу сам собі. Зараз знайду ключ, зніму наручники і піду туди, де були сходи. Оскільки вони досі мене не зжерли, то не зжеруть і потім, хіба ні? Господи, але чому вони такі великі! Вони ж були не більші за котів!
Ця думка виникла дуже невчасно. Образ величезного женця відразу постав у голові, і здалося, що мої нутрощі вкрилися інеєм. Тепер було страшно скористатися ліхтариком. Чомусь здавалося, що найближчі женці сидять метрів за десять, якщо не ближче, і дивляться зараз на мене, як понурі сторожові ротвейлери. А увімкнений ліхтарик буде для них зрозуміліший за будь-який «фас». Направивши лінзу вгору, я глибоко вдихнув і різко натиснув на важіль.
Механізм верескнув, і яскравий промінь розірвав густу пітьму підвалу. Я ледь не закричав із жаху. Вони були скрізь.
Просто в мене над головою, молитовно склавши півметрові пазури, скупчилося десятки цих тварин. Немов велетенські м’ясні мухи, вони щільно обсіли стелю й стіни. Порожня була тільки підлога, якщо не брати до уваги знівечених трупів тих чотирьох, що так і не стали моїми катами.
Усе тривало менше секунди. Я встиг помітити тіло плечистого й одразу відкинув ліхтарик і відскочив сам. Кілька туш ляпнулося в пітьмі туди, де я стояв пів секунди тому, і, скрегочучи хітином, рвонули за ліхтариком. Ще один жнець зненацька тицьнувся в мене ззаду, відпихнув убік і помчався туди ж. Я втратив рівновагу і впав. Від усвідомлення, що просто над головою в мене — зграя монстрів, ставало погано.
Плечистий он там — за три-чотири кроки. Й оскільки я ще живий, значить, батарейка в моєму імплантаті заслабка для них. Отже, єдиний мій ворог — паніка. Не піддамся їй — зможу вийти з цього пекла живим. Дуже хочеться вірити…
Колись у дитинстві ми з батьками пішли вночі на пляж. Там було зовсім не глибоко, навіть щоб зайти по груди — потрібно постаратися, тож я спокійно хлюпотів за декілька метрів від них. Того разу навмисно взяв маску, щоб випробувати її вночі. Повітря встигло стати прохолодним, і на його тлі море видавалося навіть не теплим, а гарячим. Таким ласкавим і домашнім, як ванна. Батьки просто брели по пояс, узявшись за руки, а я надів маску й — пірнув.