…За вікном ряботіли під ударами вітру квітучі луки, і метелик не покидав безуспішних спроб полетіти туди, обмахуючи оксамитовими крильцями брудне скло. Я проплакав уже досить довго, але мама так і не прийшла. Метелик усе ближче й ближче підлітав до щілини між стулками, яку протяг то дбайливо розкривав для нього, то раптом різко захряскував. І я подумав, що, коли щілина збільшиться, він зможе вилетіти. І тоді відразу ж прийде мама. Так я вирішив. І дуже переживав за метелика, щоб він скоріше полетів і щоб скоріше прийшла мама.
І коли стулка знову відчинилася, метелик і справді ковзнув у щілину. Я чекав, що він зараз полетить на луки, а я дивитимуся. Але тут протяг передумав. З неприємним хрускотом стулка розчавила нещасного метелика, і він так і залишився в заповітному просвіті, за пів сантиметра від волі. Повітря тріпало його крила, і вони конвульсивно смикалися в останньому польоті, а віконна стулка відчинялася й причинялася знову й знову, наче з люті не могла зрозуміти, що чорно-помаранчевий сонцевик мертвий. І завдавала удар за ударом. Удар за ударом… Я ридав і хрипко кликав маму.
Світ навколо вкрився сірою пеленою й наче віддалився. Я не розумів чому, але звуки будівництва тепер долинали як через товсту подушку. А я — немов провалювався кудись. Тоді я ще не знав про смерть. І точно й гадки не мав, що таке внутрішня кровотеча. Але було страшно. Дуже страшно.
Тріпотливі крила мертвого метелика — останнє, що я тоді побачив.
Батьки розповідали мені про цю подію, але я не пам’ятав її. Ніколи до цього дня. І ось тепер вона зринула в пам’яті так чітко, ніби сталася вчора.
Вочевидь, тоді хтось зламав медичну базу даних. Не так і складно в наш час. І цей хтось побачив, що в мене четверта група крові з негативним резус-фактором. Так само, як і в тієї дитини, що її організм відторгав синтетичні імплантати. У дитини, батьки якої знайшли гроші, щоб заплатити, і сили, щоб не ставити запитань.
Нирку вирізали вночі, а вдосвіта мене покинули відходити від наркозу в сторожку на пустирі. Батькам навіть подзвонили. Мама часто промовляла фразу «Спасибі хоч за це», і слово «спасибі» завжди мене обурювало.
Усе життя моїм останнім спогадом про ту подію були двоє чоловіків у машині, а першим після нього — біль і нудота в лікарняній палаті.
У палаті була мама. Я застогнав, а вона відразу ж поклала на чоло прохолодну руку й стала повторювати: «Усе добре, усе добре». Я не пам’ятав сторожки. Не пам’ятав, як чіплявся за життя. І як з останніх сил кликав її, думаючи, що кричу на пів світу, а насправді ледь шепотів. І, найголовніше, не пам’ятав, як подумав, що вона ніколи не прийде.
Тому там, у палаті, я не зрадів. Не подумав «нарешті». Я думав лише про те, що мені боляче. І що мене обдурили з тим песиком погані люди, а мами поруч не було. А зараз мені погано й страшно, але вона каже, що все добре…
Очевидно, все життя відтоді я прожив з підсвідомою переконаністю, що все — погано. Адже епізод у сторожці, викреслений з переліку спогадів, насправді нікуди не подівся. Навпаки: він провалився глибше, на дно підсвідомості, і став головним і найстрашнішим досвідом мого життя. І цей досвід упевнено говорив: ніхто не врятує й ніхто не допоможе, хоч би як сильно ти чекав. Усе скінчиться погано, навіть якщо ти до останнього відмовляєшся в це вірити. За пів сантиметра від волі тебе розчавить віконна рама. І ти помреш на самоті, навіть якщо ще не знаєш значення слова «смерть». Бо до трирічного хлопчика в сторожці порятунок так і не прийшов.
Я зрозумів усе це так само чітко, як і те, що опритомнів у темному підвалі госпіталю на планеті Іш-Чель. Отже, точно знаю, де я й що тут роблю, навіть не розплющивши очей. Жодної дезорієнтації або страху. Я в коридорі, де повно женців. І маю намір вибратися з нього дуже скоро. Тому що більше не буду тим хлопчиком, який помер.
Тепер я той, хто дочекався.
Частина 4
Пітьма вже не була суцільною.
Видніше не стало, але морок незбагненним чином знайшов форму й об’єм, підлога відділилася від стін, а стіни й підлога — від чорноти коридору. Я витягнув руки перед собою, але так і не зміг їх побачити. Та якщо піднімав вище, то їх раптом ставало видно на тлі темних стін — ще темнішими силуетами. Різниця була така незначна, що довелося повертіти туди-сюди головою й переконатися, що це не ілюзія. Підвівшись, я підійшов ближче.