Відблисків з освітленого поверху вистачало, щоб орієнтуватися. Я міг спробувати відчинити двері поверхом вище — це ще метрів зо три, але залізти по тросах нескладно. І навіть відчинити двері виявилося просто, тож за хвилину я ввалився в темний коридор. Працювали тільки аварійні лампочки — такі тьмяні, наче їх живили батарейки від дитячих іграшок.
Я погано орієнтувався, але тут багато думати й не треба — підійдуть перші ж сходи вниз.
Аж ось почув голоси! Поки що далекі, але цілком виразні. Я безпомильно впізнав уривчасті команди штурмової групи й швидко пішов по коридору.
Добре пам’ятаю, як спершу майже біг, а потім раптом злякався, що вилечу зараз на них з-за рогу, і з несподіванки вони пальнуть у мене. І як змусив себе перейти на крок. Як проходив повз знайомі мені засклені бокси. І зрозумів, що це той самий поверх, де мене тримали. Тільки вікна в кожному з трьох боксів були розбиті. Отже, клони капрала Окамури зараз на волі. Але голоси були вже так близько, що все це не мало значення.
— Агов, — крикнув я. — Тут люди!
Попереду відразу пролунали різкі команди й запала тиша. Я жваво уявив, як вони зараз завмерли, тримаючи напружені пальці на спускових гачках.
— Виходжу до вас! Не пристрельте мене!
Так само тихо. Вони сто відсотків чули, але не відповідали. Я нерішуче спинився.
— Агов!
Нарешті з-за рогу пролунав далекий голос і зажадав, щоб я назвався. Я прокричав звання й прізвище і ще раз додав:
— Виходжу!
— Повільно!
Я навіть руки підняв про всяк випадок. Через кілька кроків вийшов до них.
Восьмеро. Штурмовики. Якісь перелякані й виснажені. Я очікував побачити на їхніх обличчях полегшення, але, вгледівши мене, вони тільки міцніше вдавили приклади в плечі.
— Слава Богу, ледве вирвався, — сказав я, усміхаючись. — У ліфті застряг, коли ці тварюки…
— Цей говорить, — сказав один зі штурмовиків, не зводячи з мене очей, і мені почувся сумнів у його голосі.
— Вони можуть говорити, — сухо відповів інший. — На місці!!!
Останній окрик був адресований мені, і я завмер.
— Хлопці, не знаю, що ви подумали…
— Заткнися, — вони перезирнулися. Уся ця юрба стомлених вояків мала геть розгублений вигляд.
— Хай покаже ключ-картку, — сказав хтось. — Покажи ключ-картку!
Я розгублено ляснув себе по кишенях.
— Я загубив її, хлопці, тут таке було…
— У голову, — тихо скомандував один із них.
Ще хтось сплюнув і скинув гвинтівку.
— Глянь, які схожі на людей… — повільно вимовив він. — Звірі…
Я навіть не зрозумів, я відчув, що зараз він пристрелить мене. За мить. Просто зараз — визначено й неминуче.
— Стій-стій! Я людина! У мене донька! Я просто ключ-картку загубив!!! Не втрачайте глузд, хлопці, що ви коїте?!
Я видихнув усе це однією протяжною тирадою, сповненою розпачливого, несамовитого бажання жити. По їхніх обличчях пробіг сумнів. Хтось опустив зброю. Хтось озирнувся на того, хто сказав стріляти в голову. Я видихнув, відчуваючи, що ситуація переломилася на мою користь.
— Зійди з проходу, — промовив їхній командир, молодий хлопець з обличчям двієчника, яке зазвичай світиться азартом, але зараз було занадто втомлене. — Сядь під стінку. Отут.
Вони досі цілилися в мене. Я сів.
— Тест, — сказав командир.
— Останній, — хтось тицьнув йому в руку щось циліндричне, що нагадує товсту ручку білого кольору.
— Дай руку, — сказав він мені.
Я простягнув. Здавалося, найбільших проблем вони чекали саме зараз, бо коли «ручка» клацнула, проколовши мені палець тонкою голкою, вони ніби всі разом опустили плечі й випустили повітря з легень. Усередині «ручки» щось пшикнуло, і вона на мить боляче присмокталася до ранки.
— Усе, — сказав командир, трясучи трубочкою, як бармен шейкером. — За хвилину засвітиться зелений вогник, і ми відправимо тебе на вихід. Якщо засвітиться.
— А які варіанти? — я вичавив із себе усмішку. Ясно було тільки те, що вони вважають мене химерою. Точніше, бояться, що я химера.
— Жодних, якщо ти людина.
Він із сумнівом подивився на «ручку» і знову взявся трясти її. Раптом гучно, як постріл, хруснуло бите скло на підлозі, і вони повернулися на звук — різко, як пружини.