З різким «Хах!» я тріснув його по вухах, склавши долоні човником, — так хльостко, як міг, і навіть став від зусилля навшпиньки. Одначе він був спритніший, і там, де мить тому була його голова, мої пальці зустрілися в болісному ударі, занивши до самих ліктів.
— Я тебе не боюся! — гаркнув я і подумав, як дивно викрикувати таке власному обличчю.
Двійник на крок відступив і нахилив голову на інший бік. Метнувши короткий погляд на підлогу, я кинувся до найближчого трупа, збираючись висмикнути з мертвих рук штурмову гвинтівку, але нога потрапила на щось кругле. Я встиг подумати, що це та сама «ручка», розтягнувся в болючому шпагаті й завалився на бік, сильно вдарившись плечем. Він схилився наді мною, і я безпомилково впізнав в його очах той жадібний вираз, який бачив у прив’язаної до столу Віри.
— Зжереш мене?
Він мовчав. Окрик пролунав раптово, і від цього здався гучним, як постріл:
— Лейтенанте!!!
Ми обидва сіпнулися й повернулися. Ірма. Гвинтівка в її руках металася від мене до двійника й назад.
— Хто з вас?! — гаркнула вона без зайвих уточнень.
І я моментально викидаю вгору руку:
— Я людина!
— Час розкидати каміння! — майже одночасно зі мною виголошує двійник.
Одним точним рухом Ірма кидає гвинтівку мені. Правильно — ми занадто близько, щоб стріляти звідти. Устиг зауважити, що його обличчя зберегло безпристрасний вираз навіть тоді, коли я звів зброю, майже впершись стволом йому в ніс. І натиснув на спуск.
Ми були в Ірми на кухні. Відколи вона витягла мене з госпіталю, минуло кілька годин. Ельза не відходила від мене й на крок, і тепер ось заснула просто на руках. Я намагався розпитувати її про те, що з нею було, коли вона зникла. Але вона відразу плакала, так нічого й не розповівши. Нічогісінько.
Ірма набила аптечку пакетиками з кровоспинними засобами і тепер морочилася із застібкою.
— Це остання ніч, — сказала вона. — Чи передостання. Колонія довше не витримає.
Я мовчки кивнув. Можна було й не казати. Наш табір зменшився до нерівної смужки укріплень уздовж південної стіни. Над ним, як летючі монументи, висіли дванадцять посадкових шатлів. Система пасивної левітації майже не споживала енергії, і вони могли так ширяти роками. Ірма розповіла, що Вандлик наказала підняти їх минулого тижня — під час бунту. Женці напирали, люди гинули в сутичках майже щодня. Світловий день дедалі коротшав, і більшу частину часу небо було затягнуте важкими сніговими хмарами — електроенергії ледь вистачало на те, щоб заряджати зброю, й на мінімальні побутові потреби. До того ж просочилися чутки про зникнення арсеналу. Останньою краплею, хоч як це смішно, стало рішення адміністрації відмовитися від приготування гарячої їжі для солдатів і перевести їх на сухпайки. Тоді з десяток хлопців вирішили захопити шатли й організувати евакуацію самовільно.
Атака на стартовий майданчик була запланована на світанку. Бунтівники мали чисельну перевагу, плюс ефект раптовості. Але, поки тривала перестрілка, Вандлик устигла підняти шатли в автоматичному режимі. Дюжина двигунів, які запустилися одночасно, зацікавила цілу хмару женців. Зрештою, бунтівникам і «чорним рукавам» довелося об’єднатися, щоб просто вижити. Стартовий майданчик знеструмили, але втримати однак не змогли. Межі табору стиснулися ще дужче.
Опускати шатли Вандлик не стала. Офіційно всім оголосили, що зараз елементарно не вистачає сил відбити стартовий майданчик і шлюпки нема куди саджати. Це теж було недалеко від істини. Та насправді дванадцять завислих над табором шатлів були для Вандлик страховкою.
Річ у тім, що автоматика повернення шатлів налаштована винятково на розпізнавання обличчя живого і здорового офіцера контролю. Тож якщо з Вандлик щось станеться, колонія залишиться тут назавжди. І цю просту істину зрозумів кожен потенційний бунтівник. Єдиний спосіб повернути шатли без Вандлик — саджати їх вручну з лінкора через систему дистанційного керування. Але іронія в тому, що людей з ліцензією пілота на «Трьох коронах» на цей момент не залишилося. Сама лише охорона. Думаю, за рішенням спустити екіпаж на планету теж стояла Вандлик — підстрахувалася, щоб ні в кого не виникло спокуси в критичний момент учинити так само, як колись на «Артилеристові Гансі». Отже, влада Вандлик виросла до абсолюту. Багато людей досі вірили, що, коли припече по-справжньому, вона спустить шлюпки, і всі полетять.