…Ожила на столі рація, видавши огидний різкий звук — сигнал «не спати». Його транслювали що тридцять хвилин.
— Знову… — Ірма скривилася й чекала, коли електронне виття в динаміку закінчиться. — Ну, буди її.
Поставлений жіночий голос просив відгукнутися на своїй хвилі в порядку нумерації. Ірмі присвоїли номер сорок один, Ельзі — сорок два. Я досі значився загиблим.
— Ельзо… Прокидайся, маленька… Ельзо! — я будив її, але вона не хотіла розплющувати очі.
Треба було дочекатися, поки до нас дійде черга, й сказати своє «не сплю». Комп’ютер розпізнавав голоси. Ірма казала, якщо не відгукнутися (або якщо голосу не розпізнають), примчить патруль.
За кілька хвилин підійшла наша черга:
— Сорок один, Ірма Сальватьєрро. Не сплю.
— Прийнято, — відгукнулася рація. — Сорок другий!
Я знову став розбуркувати Ельзу.
— Скажи в рацію, донечко… Кажи: «Не сплю»…
Вона нарешті розплющила сонні оченята й захникала.
— Не хочу… Ну, та-а-ату!
— Голос розпізнаний. Можете просто назвати номер, — зглянулася рація.
Дякую їй. У самої, мабуть, дитина.
— Сорок два, Ельза Гіршевич, — вимовила Ірма. — Не спить.
— Прийнято. Сорок третій! — скомандувала рація, й Ірма стишила звук.
Безперервний сон тривалістю до пів години вважався нормальним. Усе, що більше, — небезпечно, отже, заборонено.
— Коли ви зрозуміли, що не можна спати?
— Перші припущення з’явилися десь місяць тому… Відразу після твого арешту. Останні п’ять днів не спимо зовсім.
Ірма поспіхом збирала їжу. Таке відчуття, що вона поставила собі за мету не залишити тут жодної їстівної крихти. Укотре відчинила холодильник, критично оглядаючи спорожнілі полиці. На дверцятах стояв добре знайомий мені металевий термос.
— У ньому залишився мутаген?
— Залишився, — Ірма машинально потрясла термос, піднісши до вуха. — Він нам більше не потрібний.
Ті, хто спав довше, ніж пів години, перетворювалися на химер. Це зрозуміли не відразу, бо спершу були тільки окремі випадки. Потім перетворення стали регулярними — з десяток людей щоночі. Химер швидко навчилися вбивати. Здогадалися про взаємозв’язок зі сном і стали скорочувати час безперервного сну. Стимулятори прописували навіть дітям. Якийсь час нових перероджень не було. Але грибниця теж удосконалювалася: час, що був потрібен для трансформації, зменшився ще більше. Тепер лише година безпробудного сну означала ймовірність стати химерою п’ятдесят на п’ятдесят. Дві години — сто відсотків. Гарантовано безпечні тільки тридцять хвилин.
Химери ставали сильніші. Швидші, досконаліші, розумніші. Ірма багато розповідала про це, але мені було достатньо й того хлопця, який прибрав мого вигляду. І тих сімох, які висадили собі мозок лише тому, що він цитував їм Екклезіяста моїм голосом.
— Як він це зробив? — я виринув зі своїх роздумів, забувши уточнити, про що мені йдеться. Але Ірма й так зрозуміла.
— Думаю, причина й у нас теж. Ми не спимо і через це слабшаємо.
— І чому він став мною… Хіба тут хоч хтось боїться мене?
Вона знизала плечима, нічого не сказавши.
— До речі, ви пробували спати на чомусь металевому? — запитання було геть недоречне, але чомусь на думку спало саме воно. — Пам’ятаєш: грибниця не може дістатися через метал.
— Ти думаєш, ми тут геть тупі? — у її голосі не було образи, сама лише втома. — Метал не дозволяє трупу стати химерою. Або мертвій химері — переродитися. Але живих не захищає.
— Як так виходить, що перетворюються живі? Ти ж казала, потрібно для цього померти!
— Послухай… Запитань багато. Різних. Тільки відповідей немає. Розумієш?
Ірма згребла із дверцят купу шоколадних батончиків і жбурнула в наплічник. Туди ж полетіли суха вермішель, консерви (усі, що були) і навіть кілограмовий пакет цукру.
— Нащо нам стільки цукру!
— Якщо застрягнемо… На орбіті або… Усіляке буває… — і вона втрамбувала в наплічник іще два такі пакети.
— Сьогодні тебе заарештують, — раптом згадав я.
— Не встигнуть, — буркнула Ірма. — За що хоча б?
— Вандлик здогадалася, що ти знаєш, де арсенал. Думаю, вона вже в курсі, що я збрехав. Просто дуже зайнята женцями.
— Якщо все мине гладко, до обіду ми посадимо шатли. Думаю, почнеться бунт.
— А де ти знайшла стільки пілотів?
— Знайшла, — вона стріляла очима по кімнаті, гадаючи, що ж його взяти ще.
— А їм вистачить кваліфікації? Саджати шатли — це не злітати. Я б, скажімо, і не взявся.
— Вистачить. Не заважай думати.