Уже заходячи всередину разом з іншими, я побачив, як Капібара, підійшовши ззаду до самотнього відвідувача, блискавичним рухом шваркнув бідолаху чолом об стіл. Жалібно стукнула прямокутна пластикова тарілка, розплескавши вівсянку. Капібара знаком показав нам «окей».
Усередині був склад продуктів. І все. Ми піднялися по вузьких технологічних сходах до самої стелі й вийшли на настил. Усі мружилися від сяйва великих освітлювальних панелей і дивилися під ноги. По сходах, наздоганяючи нас, гуркотів черевиками Капібара.
— То де? — запитав він, піднявшись.
— Над лампами, — сказала Ірма.
— Де? Отак просто?
Здавалося, що світильники прикріплені до стелі. Насправді ж панелі висіли на тонких тросах, і над ними було ще приблизно з пів метра порожнього простору. Яскраве світло прекрасно маскувало цю схованку, і ми приклеїли контейнери над лампами — звичайним молекулярним клеєм. Ось і вся хитрість. Ірма дістала розчинник, і за дві хвилини ми відкрили перший ящик.
Вони були схожі на величезні стручки. Обтічні, матово-чорні. Яскраво-червона цятка на важільці запобіжника й велика зелена клавіша автоматичної корекції вогню. Синтез-ядерні гвинтівки «Шива». Я спустив Ельзу на підлогу й дістав одну. Рифлене руків’я, покрите якимось пружним матеріалом, було напрочуд зручне. У руках гвинтівка видавалася легшою, ніж на вигляд. Уставив батарею, й магнітна котушка ледь чутно загуділа, набираючи потужність. Автоматичний приклад висунувся сам, уперся мені в плече й зафіксувався.
— Очманіти, — вирвалося в Капібари. — А пиво вона не відкриває?
Хтось загиготів. Ельза обійняла мене за ногу, наче ховаючись.
— Я хочу на руки, — тихо сказала вона.
— Зараз, сонечко.
Відстебнув магазин. Сірі горошини дейтериду літію в прозорій пластиковій оболонці нагадували іграшкові кулі для всіх отих різнобарвних дитячих «пістиків»…
Капібара аж крякнув.
— Я читав про них! Промаже тільки паралітик.
Так… Я взагалі важко уявляв, як можна промазати, стріляючи термоядерним зарядом… Метр туди або сюди взагалі не важив…
— Слухайте уважно, — Ірма була зібрана і серйозна. — Ми думаємо, що на лінкорі чимало народу, але всі вони — науковці. Військових — одиниці, якщо взагалі є. Зате є бойові дрони. Їх активують, щойно ми несанкціоновано стикуємося. Стріляти слід обережно. Продірявимо обшивку — далеко не залетимо.
Вона зверталася до всіх, але дивилася чомусь тільки на мене. Наче це я був тут головний головоріз. Не знаю навіть, як описати той її погляд. Але він мені не сподобався. Дуже не сподобався.
Надворі пішов сніг. Ми швидко віддалялися від складів. Ніхто не здійняв тривоги, і це був неймовірний успіх. Двоє хлопців штовхали левітаційний візок з авіаційними батареями. Ельза сиділа в мене на спині — просто на наплічнику, немов ми гралися у вершників. Ручками міцно обхопила шию, а її тепла щічка притискалася до мого вуха.
Попереду з білої імли вже показалися дротові огородження тимчасового Контуру. Хтось вийшов нам назустріч із піднятою рукою. Я встиг помітити, як Капібара ліниво підняв «Шиву», не заморочуючись прицілюванням. А потім фігура спереду потонула в біло-блакитному спалаху. Вибух, низький і різкий, як гуркіт грому, змусив втягнути голову в плечі.
Ми навіть не зупинилися. Ще кілька спалахів поглинули ворота і, пожувавши, виплюнули їх розпеченими понівеченими уламками. Не знаю, чи постраждав хтось іще, — більше ніхто не ризикнув вийти нам назустріч. Ми пробігли між оплавленими стулками, наче були групою спортсменів на пробіжці.
Метрів через сто Ірма подала сигнал зупинитися, щоб ми могли перевести дух. До посадкового майданчика було рукою сягнути.
— Займемо позицію на самому краю, — сказала вона, — і женці вилізуть самі. Не намагайтеся влучити ні в кого конкретно, цільтеся в натовп, щоб заряд потрапив у бетон. Убік шатлів не стріляти! Запитання є?
Запитань не було.
Женців ми помітили здалеку. Вони здіймали фонтани снігу, нагадуючи якісь оскаженілі снігоприбиральні машини. Женці були великі. Може, навіть більші за тих, яких я бачив у госпіталі.
— За командою, — сказала Ірма, присівши на коліно й піднявши гвинтівку.