— Здаєшся?
— Е-е… Так.
— Це їжачок! — викрикнула вона, і її личко просто осяяло очікування мого «чому».
— Он як… І чому ж у бідолахи лише одна голка?
— Тому що Баба Яга поначіплювала на нього так багато яблук, що всі голки — обсипалися, а одна — залишилася!
Ельза аж пританцьовувала від захвату.
— Точно! — я навмисно ляснув себе по лобі.
— А ти не відгадав! А це ж була легка загадка!
Я підхопив доньку на руки, і ми почали мовчки тертися носами за звичаєм новозеландських аборигенів. Потім я міцно обійняв Ельзу, думаючи, що сказати Вірі зараз.
Пів години тому, на даху, мені здавалося, що рішення ухвалено. Потрібно припинити відправляти резюме у великі компанії й зосередитися на простіших посадах… Колись, сімнадцятилітнім пацаном, я вступав на біофак, мріючи про роботу в дельфінарії. Гроші так собі… І взагалі ніякого престижу (якщо не враховувати думку дітей)… Але ж натомість — яка робота! Колись думалося, що найкраща у світі. Чому б не спробувати зараз? Я знав, що це викличе у Віри істерику й, мабуть, навіть стане приводом для погроз забрати Ельзу й поїхати. Але ж ми обоє знаємо, що вона ніколи так не вчинить. «Треба бути цілковитою дурепою, щоб розлучитися з чоловіком у тридцять два і з дитиною на руках» — це її слова.
Так закінчилися мої роздуми на даху. І те, що я сказав Вірі наступної секунди, певним чином стало несподіванкою для мене самого.
— Мене запросили на роботу, — вимовив я. — Дуже хорошу…
Віра уважно подивилася на мене, піднявши брову.
— Тату, ходімо в мою кімнату! — Ельза зіскочила на підлогу і тягнула мене за руку.
— Зараз, доню, прийду…
І вона втекла. Віра відсунула стілець і сіла навпроти.
— Гілю, ти мазохіст?
— Чому?
— Ну, ось що треба мати в голові, щоб пів години сваритися зі мною через те, що в тебе немає роботи, і не сказати, що, виявляється, тебе кудись усе ж таки запросили!
— Це, Вірунчику, нічого не змінює, бо я відмовлюся.
Вона здивовано схилила голову, смішно наморщивши чоло.
— Ти вирішив довести мене до істерики?
— Просто ділюся з тобою… Я пройшов попередній відбір у Корпус Конкістадорів… Подавав заявку ще до знайомства з тобою… Вони пропонують контракт… Але планета дуже віддалена. І треба їхати з сім’єю.
— І?
На Віриних вустах грала іронічна посмішка.
— Що «і», Віро? Це чортзна-де! Подумай тільки: у момент стрибка…
Я раптом розгубився, подумавши, що Віра навряд чи подужає осягнути суть розсинхронізації, і не знав, як пояснити.
— Грубо кажучи, за час стрибка, — ледве вимовив я, — на Землі мине двадцять років…
— Але ми ж не постаріємо? — безтурботно спитала вона. — Цей стрибок… Він довго триває?
— Анітрохи, — знизав я плечима. — Для нас це відбудеться миттєво…
— Тоді в чому проблема?
— В усьому, Віро… Ми повернемося більш як через сорок років. Сорок років, розумієш? Усі наші знайомі тоді…
— Які, цікаво, усі знайомі? Моя перукарка? Наш сусід? Гілю, тут немає нікого, хто був би нам дорогий, окрім нашої доньки, яку ми візьмемо з собою!
— Віро, це маловивчена планета, і конкістадорів відправляють її освоювати, розумієш? І вона фантастично далеко! Я просто не можу так ризикувати вами!
— А… Ну, звісно… — розчаровано сказала Віра і з удаваним розумінням закивала головою. — Набагато краще жити в картонній коробці й одягатися зі смітника. Чи який у тебе план? Поселитися на рибному ринку й мати необмежений доступ до відходів? Утім, байдуже. Головне, Гілю, — не вези нас на іншу планету!
Вона взялась прибирати зі столу, більше не дивлячись на мене. Миски й тарілки летіли в мийку з небезпечної висоти, жалібно брязкаючи об метал фаянсовими краями.
— Вірунчику… — я підійшов до неї, але вона не звертала на мене уваги. — Послухай… Ось якщо я намалюю тут крапку… Просто тут, на стільниці. Маленьку таку крапку. Ручкою. І ми уявимо, що це — наше Сонце, тільки крихітне. А потім я попрошу тебе позначити найближчу до нас зірку. Де ти поставиш крапку?
— Не буду я нічого ставити… — буркнула Віра.
— Просто спробуй уявити. Це важливо! Якщо Сонце тут і крихітне. З міліметр. Де буде найближча до сонця зірка?
— Не знаю, Гілю, — роздратовано сказала вона, не обертаючись.
— За Броварами, Віро! За двадцять вісім кілометрів!
— І? — спитала вона, нарешті обернувшись.
— Віро, дві крихітні крапки й між ними двадцять вісім кілометрів, — не витримав я. — І більше нічого! Розумієш?