— Так, — кивнув я. — Твоя правда — поки не отримає або доки ми всі не загинемо… І знаєш що… Хай отримає. І просто сьогодні!
Сказавши це, я міцно обхопив свою Ельзу й штовхнув Ірму всередину кабіни. Вона верескнула, як кішка. Гвинтівка з’явилася в її руці навдивовижу швидко. Ельза прокинулася й злякано обхопила мою шию.
— Опусти зброю, Ірмо. Ми обоє знаємо, що ти не вистрелиш.
Я швидко відступав про всяк випадок, тримаючи свою «Шиву» напоготові. Ірмин погляд, здавалося, здатен різати сталь.
— Тату… — пошепки запитала Ельза. — Що ти робиш?..
— Усе добре, доню, — тихо сказав я. — Потрібно повернутися.
— А що ми забули?
— Термос. Ми забули термос.
Вандлик довго не відчиняє. Ельза знову сидить у мене на спині.
— Усе пам’ятаєш? — питаю.
— Так.
— Не будеш боятися?
Вона цілує мене в щоку.
Лівою рукою я закриваю об’єктив мультидіапазонної камери інтеркому. У правій — зведена «Шива». Металевий Ірмин термос — у кишені куртки. Знову стукаю носаком у двері. Не відчинить — стрілятиму. Але тут інтерком хрипко прокашлюється й здивований голос Вандлик запитує, хто там. Нахиляюся нижче, щоб Ельза була поруч із переговорним пристроєм.
— Я загубила тата! — каже вона.
Устигаю почути, як Вандлик охнула.
Клацає замок. Відчинені двері прокреслюють на свіжому снігу жовту смугу світла. Стаю в освітлений клин і тицяю ствол переляканій Вандлик просто в ніс.
— Утнеш якусь дурницю, і я стрілятиму.
Насправді я блефую. Але на обличчі Вандлик такий переляк, наче я пообіцяв згодувати їй її ж таки тельбухи. Вона відступає в помешкання, щільніше загорнувши короткий халатик.
Помічаю, як її очі стріляють вусібіч.
— Без дурниць, — повторюю я й, не обертаючись, захлопую за собою двері. — Я прийшов запропонувати угоду…
— Ти знайшов арсенал… — перебиває вона, тільки зараз роздивившись гвинтівку в моїй руці.
— Так. Сядь.
Бічним поглядом устигаю вловити якийсь рух, але зреагувати — уже ні. Упізнавано клацає запобіжник індукційки.
— Кинь ствол! — наказує тихий голос, і я з подивом упізнаю вкрадливі інтонації нашого Абу Асада.
— Не смій! — каже Вандлик. — З ним дитина!
— Нехай кине ствол!
Ельза, нахилившись низько-низько до моєї голови, починає плакати — тихо й жалісно, як може плакати тільки по-справжньому налякана дитина.
— Господи, вона ж боїться! — Вандлик підхоплюється, але я смикаю гвинтівкою, й вона знову сідає.
Притискаю Ельзину щічку до своєї, не зводячи очей із Вандлик:
— Тихо, доню, тихо…
— Опусти ствол! — гарчить Аба.
— Перестань! — гаркає Вандлик. — Припиніть обидва! Чого ти з дитиною приперся, га?!
Останні слова, звісно ж, адресуються мені. В її очах уже й сліду немає страху. Аба і далі розгублено цілиться в наш бік.
Він голий-голісінький.
— Я не хотів усього цього, — кажу. — Але ти наказала мене розстріляти, пам’ятаєш? Я не ризикнув прийти беззбройним.
Вандлик дивиться на Абу. У її погляді щось є. Щось, зрозуміле тільки їм.
— Опусти зброю, будь ласка, — каже йому Вандлик і супиться. — Ніхто тут ні в кого не стрілятиме. Він прийшов поговорити, бачиш?!
Аба нарешті опускає гвинтівку.
— І одягнися…
Знову невпевнений погляд Аби.
— Іди, — наказує вона.
Аба йде в кімнату. У дверному отворі встигаю помітити ліжко, скинуту ковдру, розкидані подушки. Якийсь рожевий тюбик на простирадлі. Стає ніяково. Відвертаюся. Опускаю на підлогу Ельзу й сідаю на стілець. Гвинтівка в мене на колінах, і, про всяк випадок, ствол дивиться точно вбік спальні. Ельза обіймає мене. Вандлик сидить мовчки. Розумію, що почати повинен я, але хочу дочекатися Абу. Нехай почують це обоє.
— Ти знаєш, що ви пропустили сигнал «Не спати»? — нарешті каже Вандлик. — Вас шукають — твою Ельзу й Ірму.
— Не знаю. Але це не має значення. Я приніс рішення. Тільки вислухай.
Повертається Аба. На ньому армійські штани і якась зовсім ідіотська домашня футболка.
— Я не знав, що ви живете разом, — зовсім недоречно кажу я.
— Ми не живемо, — відповідає Вандлик.
Мимоволі кидаю ще один короткий погляд убік спальні. Вона дивиться просто на мене. Відчуваю, що червонію.