— Необов’язково цього разу, — уточнюю. — Може, за першого прильоту. Бодай комусь.
І в її вже цілком ошелешених очах проступив майже марновірний страх. Вандлик заперечно хитає головою.
— Жодна жива душа… — шепоче Вандлик. — Звідки ти знаєш… Як ти міг дізнатися про сни…
— Дізнався не я… — я підхопив Ельзу на руки. — Арсенал у тому ж ангарі, де й був. На стелі, над світловими панелями. І ще… Навіть не думайте опускати шатли.
І вийшов.
Вогник сигарети було видно здалеку. Алекс чекав мене біля недобудованого комплексу, в якому Ірма колись виростила женців. Він був на контрольованій території, але тут, як і раніше, було порожньо.
— Бро… — стрельнувши сигаретою в сніг, Алекс міцно мене обійняв. — Я навіть не знав, живий ти чи ні!
— Алексе… — у його ведмежих обіймах було важко говорити. — Тільки чесно: ти не порушив обіцянку, яку дав своїй мамі?
— Щодо наркоти?
— Щодо пилку, якщо точніше. Ти його пробував?
— Ви вже всі задовбали мене цим пилком! Особливо Ірма! Не пробував і не збираюся.
— Це чудово, друже. Просто чудово.
Я присів поряд з Ельзою навпочіпки.
— Сонечко, ти побудеш поки що з цим дядьком, добре? Якщо буде треба, він відвезе тебе на корабель, а я прилечу потім. Домовилися?
Я розумів, якщо вони відлетять без мене, то ми більше ніколи не побачимося. Але не міг допустити, щоб мала про це здогадалася. Потрібно було, щоб вона слухалася Алекса за будь-яких обставин. За будь-яких.
— А ти? — запитала вона. — Я хочу з тобою.
— Сонечко моє… Тато мусить дещо зробити… Думаю, я встигну повернутися. До речі, дядько Алекс — класний пілот…
— Братику, — упівголоса сказав Алекс. — Може, ти спершу зі мною поговориш?
— Просто побудь із нею. Якщо все піде за планом, я заберу її години за дві. Якщо не за планом — тобі доведеться рятувати її замість мене. Хоч так, хоч так, Алексе, ти єдиний, кому я можу довіряти. Єдиний.
— Чому ж я? Через пилок чи що?
— Через пилок. Мені, друже, потрібна допомога. Гадаю, до плану «Б» не дійде, але на стартовому майданчику є двомісний катер. Сьогодні ми перестріляли там усіх женців, і, думаю, нові ще не набігли. Катер готовий до старту. Якщо за дві години я не вийду на зв’язок, піднімайтеся на орбіту й будьте там. Я дам тобі синтез-ядерну гвинтівку… Чув про такі?
Я скинув із плеча свою й простягнув йому.
— Йоханий бабай… — Алекс узяв її з благоговінням на обличчі. — Це ж «Шива»!
— Так. Цілком можливо, на лінкорі будуть проти евакуації дитини… Довго пояснювати… Але хай там як, із «Шивою» ти зможеш їх умовити.
Алекс сахається від мене, як від зачумленого.
— Я, братику, не викрадатиму лінкор!
— Геть здурів. Я й не прошу!
Він збентежений.
— Точно? Ірма звар’ювала на цьому. Ми навіть розісралися. Я пообіцяв здати її Вандлик, якщо ще раз побачу.
Я кивнув.
— Може, так і зробимо. Дай мені дві години. Не скажу, що в мене геніальний план, але є шанс, що сьогодні ми полетимо всі. Узагалі — всі.
Дякувати Алексу, він не став нічого питати. Замість цього здоровань нахилився до Ельзи так, що його величезна голова опинилася на рівні її очей.
— Слухай, мала… Мене звати Алекс. І ми з тобою повинні допомогти твоєму татові. Побудеш трохи зі мною?
Вона подивилася на мене. Потім знову на нього. Раптом кинулася мені на шию й обійняла так, аж я крякнув.
— Я боюся… Я хочу з тобою…
— Я швидко… Обіцяю, що скоро повернуся… Я не можу взяти тебе з собою.
— Я тобі не заважатиму!
— Знаю, доню… Але тобі треба піти з дядьком Алексом. Просто послухайся мене.
Вона похитала головою. У її очах блищали сльози.
— А загадаймо Алексові твою загадку? — кажу. — Він ніколи не вгадає…
— Не хочу… — шепоче Ельза.
— Я, до речі, чемпіон з відгадування! — приєднується Алекс із умисним запалом. — Ну, мала, які в тебе загадки?
Вона махає головою й пригортається до мене.
— Хто як черепаха, але гавкає? — питаю замість неї. — Ану, дядьку Алексе, напруж мозок!
— Ну… Це черепаха, яка кашляє!
— Ні, друже, геть мимо! — кажу йому в тон і по-змовницькому зазираю Ельзі в очі. — Скажемо йому?
Вона мовчки притуляється до мого обличчя. По Ельзі не видно, що вона плаче. Тільки щоки мокрі.
— Доню… — я цілую її. — Усе буде добре. Обіцяю тобі.
Правду кажучи, я чекав істерики. Але вона просто відступила на крок, стиснула губи й кивнула. А потім простягнула Алексові руку, і вони вдвох пішли туди, де виднілися вогні центрального сектора. І я вже відвернувся, аж раптом він гукнув.