— Гілю!
Я аж здригнувся. Злякався, що він передумав. Але ні. Алекс біг до мене незграбним підтюпцем важковаговика, а Ельза чекала його, опустивши голову.
— Що таке позамежне гальмування?
— Що?
— Позамежне…
Я зупинив його:
— Та я зрозумів. Довго пояснювати. Термін такий у фізіології.
— Ірма весь час повторювала, коли вмовляла мене звалити звідси. Гальмування, гальмування, гальмування. Я подумав, це важливо.
Я пожував губами.
— Дякую. Важливо, так. Але до цього не дійде.
Він поплескав мене по плечу і побіг до Ельзи. Я дивився, як вона дає йому руку, намагаючись відігнати задушливе передчуття біди.
Вікна Ірминого котеджу — темні. Утретє тисну на кнопку дзвінка. Тиша. Виймаю рацію.
— Ірмо…
Рація мовчить.
— Ірмо!
Нарешті, динамік хрипко озивається:
— На зв’язку.
Квапливо підношу рацію до губ, наче вона може передумати говорити:
— Ти де?
— Удома.
— Відчини, це я дзвоню.
Шлюз цього разу активовано — він довго сичить вакуумними прокладками, потім клацає замок, й Ірма відчиняє. На вигляд вона втомлена й розгублена. Мерзлякувато кутається у накинутий поверх форми картатий плед. Її погляд мигцем сковзнув по моєму обличчю й кинувся шастати в мене за спиною.
— Де донька?
— У безпеці. Впустиш?
Ірма ще раз оглядає мене. Цього разу від голови до ніг.
— Навіщо?
— Поговорити. Я без зброї.
— Де вона? — знову повторює Ірма.
Ігнорую запитання й мовчки ступаю всередину. Вона відходить, пропускаючи мене.
Занурююся в такі знайомі тонкі запахи її житла. Хитросплетіння ароматів парфумів, кави і чистоти. Ще недавно, коли я переступав цей поріг, кров стугоніла у мене в скронях. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Кров і досі стугонить, але причина інша.
Вона сідає на табуретку, не зводячи з мене погляду. Теж сідаю. Якийсь час ніяково мовчимо.
— Ірмо, що робитимеш далі?
— А ти?
Знизую плечима. Усе це не має значення, тому що я прийшов спитати про інше. Але не знаю, як поставити це запитання. Бо воно ідіотське.
— Я бачила, ти забрав термос, — каже Ірма, ніби між іншим. — І що Вандлик? Зраділа?
— У ньому була кава…
Вона всміхнулася своєю найкращою усмішкою. Я кисло розтягнув вуста.
— Чому ти весь час мені брешеш, Ірмо?..
Вона мовчить, і від цієї мовчанки всередині мене ворушиться огидний черв’ячок страху. Страху, що я не помиляюся.
— Чого ти хочеш? — кажу я, але це знову не те запитання.
— Невже неясно? Я хочу жити! Побачити Землю разом із тобою. Із твоєю маленькою донькою, яку, якщо ти дозволиш, я колись назву нашою. Нашою з тобою.
Якщо чесно, найбільше на світі мені хотілося якнайдалі відкинути всі запитання, повернутися з Ірмою й Ельзою на стартовий майданчик, сісти в катер і виконати захопливий своєю простотою план…
— Як її звати? — запитав я, поки мене остаточно не накрила майже гіпнотична пелена її чарівливості.
— Кого? — здивувалася Ірма.
— Як звати мою доньку? Ту, яку тобі хотілося б назвати своєю. Як її ім’я?
Вона дивилася на мене й кліпала очима.
— А мене як звати? — запитав я, і від хвилювання аж губи пересохли. — Не пам’ятаєш?
Ірма блукала очима по кімнаті, наче сподівалася знайти відповідь на стінах.
— У тебе проблеми з іменами, так? З усіма іменами, які ти почула після виходу з глибокого заморожування. Адже ім’я Вандлик ти пам’ятаєш прекрасно… Чи ти й у заморозці не була, га?
Вона мовчала.
— Я б запитав, чому в тебе такі проблеми, але саме питання «чому» заганяє тебе в глухий кут. Так? Ти або мовчиш, або кажеш своє ідіотське «чому — бо мараму».
Я облизав губи, перевів подих і нарешті випалив те, що потрібно було запитати відразу, як Ірма відчинила двері:
— Скажи мені правду! Ти — химера?
Ірма розреготалося. Чесно кажучи, я видихнув. Вона підвелася, дістала з кухонної шафки дві чашки, клацнула чайником і діловито зашурхотіла пакетиками чаю. Я почувався ідіотом, прокручуючи в голові своє останнє запитання. Не треба було так у лоб, мабуть…
— Що тобі наговорила Вандлик? — запитала вона, наливаючи нам чай.
— Про тебе?
— Ні, лейтенанте. Про тебе.
Я струснув головою, відчуваючи, що сенс від мене вислизає. І, напевно, мав вигляд послідущого йолопа, бо Ірма знову пирснула зі сміху.