— Королівська химера… — видихаю я, згадавши слова Вандлик.
Навряд чи вона зрозуміла, але не перепитала.
— Ти мав стати таким самим, як я. І замість мене полетіти на Землю. Але через чотири години після перетворення твоя свідомість придушила нову особистість. Ми вже поверталися, були за два кроки від бази, коли я зрозуміла. А ти не зрозумів. Узагалі. Навіть не помітив, що якийсь час був «не за кермом». Розумієш, нє?
— Нічого я не розумію, якщо чесно…
— Тут була велика цивілізація. Набагато розвиненіша за вашу. Саме для того, щоб здолати її, грибниці й довелося створити химер. Але далі… Далі ми отримали доступ до знань розумних істот. До їхніх снів, бажань і мрій. І все змінилося. Раніше нам достатньо було населити планету клонами, які б жили за законами місцевої природи: полювали, жерли і плодилися, а отже, збільшували біомасу і робили грибницю сильнішою. Тепер самого лише біологічного існування замало — в нас теж з’явилися мрії! Але виявилося, що скопіювати високотехнологічну цивілізацію грибниця не здатна, навіть здобувши всі ті знання. Технології для нас — незбагненні. Ми геть інакше мислимо. Узяти хоча б людей і оте слово «чому». Для вас життя — чіткий ланцюжок причин і наслідків, а для нас — майже в усього є сотня рівноцінних причин, і запитання «чому» немає ніякого сенсу. Таких прикладів повно… Одне слово, грибниця захопила на цій планеті міста й космодроми, але отримала ще один заповідник дикої природи, тож можливості потрапити на іншу планету треба було чекати тисячі років. Аж ось прилетіли ви.
— У цьому й річ? Грибниці потрібен Всесвіт?
— Усім потрібен Всесвіт, лейтенанте. І тепер ми утворимо симбіоз. Ти станеш на чолі людства й даси нам ваші технології. Натомість люди матимуть вічне життя. Вічне здоров’я, абсолютну силу. Регенерацію, переродження. Усе, про що мріяли ви.
— Так само, як справжня Ірма? Її тіло зжерла грибниця — це і є твоє «вічне життя»?!
Вона відсахнулася, наче від ляпаса.
— Нічого не зжерла!
— А що тоді? Ти сама казала — грибниця висмоктує тіло цілком. Адже так було з моєю Вірою?
— Твоя дружина стала химерою! — Ірмине обличчя спалахнуло рум’янцем.
— А Ірма? Що сталося зі справжньою Ірмою, якщо ти лише наблатиканий клон?
І тут в Ірминих очах щось промайнуло. Ніби ледь помітно сіпнулися зіниці. Я помітив це і спробував зосередитися: запитав щось важливе і навіть не розумію, що саме.
— Не все можна пояснити просто зараз. Вона… Проживає те саме життя, що і я…
— Тільки вона «не за кермом», як ти сказала. Так?
Знову цей непомітний рух очей.
Її зіниці ніби збиралися кинутися навтьоки, але в останній момент схаменулися. Тепер вона дивиться на мене недовірливо. Наче намагається зрозуміти, здогадався я чи ні.
— Немає часу на розмови, — невиразно відповідає Ірма й підводиться. — Пора летіти.
Я мовчу. Теж устаю з табуретки. Наливаю собі води з чайника й п’ю. Серце скажено калатає.
— Останнє питання, — кажу я, хоча відповіді мене вже не обходять. Мені важливо забалакати їй зуби.
Бо так просто вона мене не випустить.
— Тільки швидко, — каже Ірма й напружується.
Намагаюся приховати, як сильно я сфокусований зараз на тому, що бачу бічним зором. Мені потрібна її «Шива»… А ще — щоб вона продовжувала говорити.
— Що з Капібарою й рештою?
— Я пішла зі стартового майданчика в інший бік, — знизує плечима Ірма.
Вона вбила їх. Не знаю, як я зрозумів. Відчув по тій упевненості, з якою вона сказала, що катер нікуди не дівся — вона вбила Капібару й тих сімох хлопців.
Тепер уже відверто обмацую кімнату поглядом. Її «Шива» — на ліжку, за декілька кроків.
— Ти готовий? — ще настороженіше питає Ірма. — Ти так і не сказав, де твоя донька.
І тоді я кидаюся до гвинтівки. Коротко верескнувши, Ірма кидається слідом, але я встигаю втиснути приклад у плече й розвернутися. Загуділа магнітна котушка, готова виплюнути їй в обличчя синтез-ядерний заряд.
— Ніхто нікуди не летить, Ірмо.
Не знаю, чи випадало вам колись цілитися в обличчя тому, кого ще зранку вважали найближчим другом… Так, відтоді все до собачої матері змінилося, й подумки я готовий був відстрелити їй голову, без зайвих вагань. Тому «ніхто нікуди не летить» пролунало як слід — вагомо й грізно. Але стріляти подумки й убити насправді — не те саме.