У гриб. Ти був закоханий у гриб, друже.
Намацую схожу на тісто білу субстанцію й здавлюю долонею. Потім зриваю з себе й жбурляю якнайдалі, так і не підвівшись.
Якщо я все правильно зрозумів, гірше вже сталося. Включно з найгіршим. Але є й дещо, що дає надію. Колись я непогано навчився множити оптимістичні прогнози на кількість днів у році й число жителів мегаполіса, щоб отримувати невтішні цифри неминучих лих. Тепер, здається, мій мозок увімкнув реверсний режим: я примудряюся ділити те лайно, що вже сталося, на десять і відкопувати в ньому найдрібніші крихти надії. Такі, як отой непомітний рух Ірминих очей — немов семирічний малюк у її зіницях злякано затулив рота рукою, ляпнувши зайвого мамі. Ти проговорилася, моя люба Ірмо. З кожним буває.
Рвучко сідаю. Вчасно, щоб побачити, як через уламки пластику знову лізе білясте щось. Думаю, чи не стрельнути з «Шиви». Потім із сумнівом дивлюся на діру в стелі. Велику. Можна подумати, що її з розгону проробив спортивний автомобіль мого діда…
Буцнувши якнайдалі агресивний холодець, піднімаю з підлоги рацію.
Щось димить у кутку чорним і маслянистим. Придивляюся. Схоже на черевик. Машинально роблю крок до нього і зупиняюся. Якщо це й справді черевик, то я не хочу бачити, що в ньому…
— Алексе! — кажу в рацію. — Духовко, відповідай… Духовко!
Радіостанція мовчить рівно стільки, щоб у голову стало лізти різне лайно… Ну, або стільки, скільки потрібно товстунові, щоб згадати, на якому з опасистих боків висить рація.
— …брате, я на зв’язку. Як ти?
Він пізно тисне на тангенту, і рохкання рації з’їдає половину першого слова.
— Ельза поруч?
— …руч, брате! Ось слухає свого татка.
— Де ви?
— …атягнули до «чорних рукавів». Ельза пропустила сигнал «Не спати». Ірма, до речі, теж. Я викликав її по рації, але глухо. Знаєш, де вона?
— Забудь про Ірму. Ельза пройшла перевірку?
— …стери скінчилися! Тільки побігли по них. Усе норм, хвилин десять, і принесуть!
— Ельзо, донечко, як ти?
Її голос ледь чути. Не можу розібрати слів.
— …чув?
— Ні, Алексе. Повтори за неї.
— …иходь скоріше, каже!
— Спитай у неї: хто, як їжачок, але з однією голкою?
— …о?
— Ельзо, доню! — вирішую, що безпосередньо буде швидше. — Хто як їжачок, але з однією голкою?
Тиша.
— Алексе, повтори їй!
— …і так чує! Каже, їжачок і є.
— Чому?
— …ідки мені знати! Друже, нас половина табору чує. Це ж типу рація.
— Спитай у неї, Алексе! Спитай у неї, чому одна голка!
— …галі притомний?
— Ельзо, доню, чому одна голка?! Алексе, бісів син, повтори їй моє запитання!!!
Тихо… Занадто тихо, не можу розчути… Цей баран, очевидно, тримає рацію за метр від неї. Хочу сказати, щоб підніс ближче, але Алекс не відпускає тангенту — я його чую, він мене — ні. Ось Ельзин голос… Алекс щось перепитує… Знову вона…
— …брате, вона не хоче зараз! — нарешті озивається він.
— Вона так сказала?
— …тику, приходь-но краще сюди. Дитина втомилася й…
— Алексе!!! Друже, я тут, НАХРІН, УЗАГАЛІ НЕ ЖАРТУЮ З ТОБОЮ!!! Запитай її й точно перекажи відповідь! — підношу рацію так близько, що торкаюся губами пластмаси. — ТОЧНО, МАТРИЦІ ТВОЇЙ, ПЕРЕКАЖИ СРАНУ ВІДПОВІДЬ!!!
— …ілю, братику, не лайся при дитині, ти що!
— Ельзо, доню, чому в їжачка одна голка? Ну, сонечко, це ж твоя загадка! Скажи татові — чому?
Знову щось каже. Злюся на Алекса, нема слів. Закушую губу, аж на язику з’являється присмак крові.
— …чув?
— Ні!!! Не почув, Алексе, не почув! ЩО ВОНА СКАЗАЛА?!
— …араму. Зрозумів, ні? Бо ма‑ра-му!
У темряві вольєрів гавкають собаки. Жалібно — нічого схожого на звичайний грізний гавкіт наших вівчарок. Якесь високе безпорадне дзявкання переляканих цуциків. Я проходжу, і вони тужливо виють вслід.
Вікна служби внутрішньої безпеки світяться, але з будівлі не долітає ані звуку.
— Алексе… Алексе, відповідай мені, друже… — я повторюю це вже чи не вп’яте й навіщось трясу рацію. — Ну ж бо, відповідай… — Тиша.
Вхідні двері відчинені. Це дивно, враховуючи, що на них — дотягувач. Уже підійшовши ближче, розумію причину — між дверима й одвірком чиясь рука. Відчиняю, очікуючи побачити труп. Але ні — це тільки рука. Мимоволі здригаюсь.
Брудна підлога вимащена кров’ю, наче тягли тіло. Усередині нікого. Підкидаю гвинтівку й заходжу. «Ти майже безсмертний, — кажу собі. — Нема чого боятися!» Але ця думка звучить приблизно так само оптимістично, як «ти вже мертвий».