Хай там як, а Корпус Конкістадорів дає повний соціальний пакет, і їхні медичні страховки — найкраще, що є на ринку. І навіть якщо мені судилося дожити до цього кошмару… Стати розумово відсталим з порушеною координацією… Навіть якщо так, то весь необхідний догляд — лікарні, доглядальниці, ліки — все буде безкоштовним! Та ще й страхові виплати забезпечать моїх дівчаток до кінця життя. А якщо я загину раніше — навіть краще. Виплати нікуди не дінуться. Корпус зекономить на доглядальницях… Зате сім’ї не доведеться страждати через мій жалюгідний стан. Вони оговтаються від горя й зможуть жити безбідно. Адже хоч який цинічний є Корпус, про своїх ветеранів він піклується до кінця…
— Ти б волів тихе й заможне життя в Києві, я розумію… — вела далі Віра.
Якби тільки ти знала, наскільки зараз далека від істини… Вона заглядала мені в очі, немов намагалася роздивитися іскру розуму в погляді ідіота. І раптом усміхнулася.
— Ти знав, що це мрія моєї юності? Бути дружиною конкістадора. Боже, у двадцять років я б збожеволіла від щастя! У тебе ж буде форма?
Я всміхнувся у відповідь.
— Почекай, ще ж співбесіда…
— Але ж тебе, Гілю, вже відібрали! Решту — пройдеш! Як ти примудрився взагалі? Там, напевно, осіб п’ятсот на місце!
Я повів плечима. Віра раптом обійняла мене, притулившись щокою до грудей.
— Як хоч планета називається? — запитала вона. — Є назва?
— Є. Іш-Чель.
— Як?
— Це богиня така… Родючості й райдуги.
— Так, підходить! — і Вірунчик міцно поцілувала мене в щоку.
…О десятій Ельза лягла спати, Віра поринула в читання, а я розгорнув на столі планшет. Уже й не пам’ятаю, у який момент вирішив набрати в пошуку «Іш-Чель».
Індіанці мая загалом ніколи не зображали жінок гарними в нашому розумінні, але нічого поганого в образі богині я не побачив: міцна грудаста дівка із вгодованим кролем на колінах. Суцільний добробут. Цілком вдалий символ райдужних перспектив новоспеченої колонії… Те, що сталося на Хун-Ахау, звісно, моторошно, але в моєму випадку назва ніякого підступу не обіцяє. Хіба що на нас чекають які-небудь дуже небезпечні кролі-переростки…
Я переглянув іще зо дві статті з міфології мая, аж наткнувся на ще одне зображення. Якби не підпис унизу, подумав би, що це зовсім інше божество. Але це була вона — та ж таки богиня райдуги й родючості. У статті зазначалося, що згодом мая чомусь перестали зображати Іш-Чель в образі дівчини з кроликом на колінах… Її стали малювати інакше…
В образі старої з очима ягуара.
Автобус м’яко хитнувся на магнітній подушці й рушив, залишивши позаду порт Токіо, що сяяв у ранкових сутінках. Найбільший транспортний вузол, який здійснює будь-які рейси: від міжнародних у межах Землі до інтергалактичних — у будь-яку точку освоєного космосу. І якщо мене зарахують до Корпусу Конкістадорів, то й до далекого Наосу, де, згідно з обчисленнями, була стартова точка основного стрибка, а звідти до неймовірно далекої Великої Магелланової Хмари — ми будемо теж стартувати звідси. Якщо, звісно, я складу іспит…
Оптиміст у мені казав, що оскільки вони оплатили переліт в обидва кінці й видали достатньо щедрі добові, мене майже прийнято. Песиміст по-філософському зауважував, мовляв, невідомо, що гірше — провалити іспит чи скласти його й полетіти назустріч чортзна-чому. Був іще переляканий скептик, який повторював, що вони відкриють мою справу на медкомісії і хтось безцеремонно скаже: «Ви бачили, що за синдром у нього? Спадкова часова бомба! Хто їх узагалі сюди викликає?!». А потім повернеться до мене і єхидно спитає: «Ви хоч у курсі, що вам не можна давати в руки зброю? Господи, та з таким діагнозом вам не можна давати навіть фен у ванній кімнаті!».
За вікном ішов дощ. Аргонове сяйво рекламних щитів у бляклому світлі сірого ранку все ще видавалося яскравим. Японія мало змінилася за ці роки. Принаймні траса, що зв’язує розташований в океані космопорт з островом Хонсю, відрізнялася тільки змістом рекламних бордів. Захотілося відчинити вікно, щоб вдихнути вологе повітря із запахом моря. Я любив таку погоду. Любив її саме тут, де небо так часто буває низьке і хмарне, а повітря зранку таке вологе, що й без дощу малесенькі крапельки води осідають на твоєму обличчі. Можливо, не варто було мені їхати. Не варто було прив’язуватися до такого затишного й безтурботного Києва. Токіо набагато краще підходить для того, хто прагне промчатися крізь життя на повній швидкості, не торкаючись гальм. Не варто було зустрічати Віру. Тоді б не народилася й Ельза, яка враз поламала мій чудовий, давній, як світ, план «живи швидко — помри молодим»…