Жінка вилазить із кокона, і я бачу, з якою огидою вона до нього торкається. На ній форма першої експедиції. Брудна.
— Повирубуються одночасно чи як? — невпевнено перепитую я.
— Я ж кажу, впродовж ночі! Вони вже потроху вирубуються. І до ранку кожен п’ятий стане химерою. А до завтрашнього вечора химер буде більше, ніж людей. Якщо взагалі доживемо. Дай вогнегасник!
— Що?
— Вогнегасник, — повторює вона й показує пальцем.
Машинально корюся.
Досі думаю про позамежне гальмування. Вона підходить до розпластаного на підлозі оголеного тіла власного клону і з низьким грудним «ха-ах», високо піднявши вогнегасник, б’є його по голові. Неприємний, оглушливий хрускіт пробирає до діафрагми.
— Стій!!!
Але вона вже знову замахнулася. Вогнегасник опускається на те ж місце — тепер звук такий, ніби вдарили по роздавленому яйцю.
— Боже мій, припини!
— Вона б ожила. Але тепер — усе. Принаймні поки я не в коконі.
Тепер вона оглядає мене від голови до ніг.
— Як тебе звати? Скажи, тепер я запам’ятаю.
— Гілель.
— А доньку?
— Ельза.
Вона киває.
— Я Ірма. Затримай-но подих, тут повно пилку, — і вона швидко скидає з себе форму, залишившись у самих трусах.
Від одягу й справді здіймається чорна пилкова хмара.
— Дай мені твій кітель, — просить Ірма, прикриваючись рукою, — бо я, як ота… З яблуком.
— Єва.
— Так. Теж запам’ятаю.
Одягнувши кітель, вона рішуче попрямувала до дверей.
— Кокон Ельзи в іншому приміщенні, — коротко повідомляє вона. — Зараз покажу.
Я захопив вогнегасник, бо нічого іншого, схожого на зброю, не було, і кинувся наздоганяти.
— Слухай… А ти знаєш усе, що знала та Ірма?
— Не смій її так називати. Ірма — це я.
Ми пройшли повз коридор, який вів до виходу, і попрямували далі, аж вона нарешті відповіла:
— Знаю все, але пам’ятати можу не все. У мене звичайний людський мозок.
Вона зупинилася біля якихось дверей.
— Тут. Ламай, вона заблокувала замок.
Це якесь технологічне приміщення. Двері звичайні, й кількома ударами вогнегасника я легко вибиваю їх.
Кокон геть крихітний. З нетерпінням рву його пальцями і навіть зубами. Павутина набивається в рот, я відпльовуюсь, і знову… Нарешті роздираю краї дірки і витягаю таке тендітне, таке ніжне тільце… Вона в піжамі… Господи, а в чому ж іще — звичайно ж, у піжамі… Цілую її й боюся: а раптом не прокинеться. Але вона розплющує очі.
— Таточку…
Я хочу сказати «Ельза», але не можу, бо ще розридаюся й налякаю її. І просто цілую її щоки, лоб, очі, знову щоки…
— П’ять хвилин, Гілелю, — каже Ірма. — Більше дати не можу. І поясни їй, що я вже не монстр.
…Катер сідав із ювелірною акуратністю — точнісінько на вузький майданчик перед входом у дослідницький комплекс. Я й досі був із вогнегасником. Ірма взяла Ельзу за руку, в іншій руці тримала стару рацію — ми відкопали її в колишній кімнаті Гоґа. Я весь час озирався, нервово очікуючи, що вилізе якась чергова потвора з дитячих кошмарів. Катер легко торкнувся землі й щойно присів на опорах, ми кинулися до кабіни.
Алекс розчахнув дверцята, але замість схожої на грушу всміхненої фізіономії з кабіни понуро визирнув ствол «Шиви».
— Назад, — прогарчав він.
Ми відійшли. Я сховав Ельзу за спину. Алекс висунув свою величезну голову й роззирнувся, ніби хотів перевірити, що крім нас тут нікого немає. Потім кинув щось просто на землю.
— Ось. Усі троє. І зараз.
Три трубочки тестерів.
Ми зробили це. Ельза трохи вередувала, та я її вмовив. Потім стояли й флегматично трясли білі трубочки, не зронивши ані слова. З боку, мабуть, все це мало химерний вигляд… Здоровань був серйозний. Його «Шива» не опускала ствол ні на секунду. Нарешті ми по черзі показали йому трубочки — на кожній по зеленому вогникові.
— Ну, слава Богу! Повірити не можу! — відкинувши «Шиву», він вистрибнув із катера й кинувся мене обіймати. — Бро, той хлопець був викапаний ти, я розмовляв з ним отак само! І він к чортовій матері розніс собі голову на моїх очах! У шлюзі всратись!
— Алексе… Це і був… — я не зміг відповісти, бо він притиснув моє обличчя собі до грудей.
— Господи, знали б ви, що діється в таборі! Фу-у-ух… Ірмо! Ти взагалі в курсі, що він пристрелив тебе?
Нарешті Алекс мене відпустив.
— Алексе… — знову сказав я, відсапуючись. — Вона якраз у курсі… А той хлопець, що вистрілив собі в голову, і був я. Але я тебе прошу, не треба зараз питань.