«Браво-браво» відгукнулося луною в моїй голові, і уявив, що це кричать тому акробатові, який зірвався з линви й досі намагається злізти з сітки десь у районі мого шлунка. І тоді я додав від себе «біс» і внутрішньо всміхнувся з цього жарту. Та сингулярність вам усім у сраки!
Макс зачинив двері за моєю спиною.
У кімнаті було кілька осіб у білих халатах, вони сиділи лицем до проєкційних моніторів і навіть не повернули голови в мій бік. Єдиний, хто дивився на мене, був сивочолий японець років шістдесяти на вигляд.
— Станьте, будь ласка, сюди, — звернувся він англійською, показуючи на діагностичний бокс, що нагадував якусь футуристичну машину часу. — Роззуйтеся, будь ласка. І шкарпетки, будь ласка, зніміть.
Я роззувся й став на намальовані на підлозі боксу відбитки босих ніг. Просто переді мною на стіні були такі ж панелі з відбитками рук, і я притулив до них долоні.
— Поставте, будь ласка, ступні й долоні на діагностичні панелі з відповідними символами, — запізніло проінструктував японець і додав іще одне «будь ласка».
Серце калатало вже десь у горлі. Я чекав, що, може, що-небудь задзижчить або засвітиться, але нічого не відбувалося. Запала тиша. Японець відійшов на кілька кроків. Щось пискнуло. Сивий тихо заговорив із кимось японською. Йому відповів жіночий голос. Потім японець знову звернувся до мене англійською:
— На печію страждаєте?
— Іноді… — непевно сказав я.
Знову тихий обмін фразами японською.
— Пане Гіршевич, — раптом голосно промовив жіночий голос, — п’ятнадцять років тому ви зверталися до лікаря…
Моє серце тенькнуло й, здається, перестало битися.
Чотирнадцять, якщо точніше. До тридцяти п’яти ще залишалася ціла вічність, але я вирішив, що більше не витримаю цієї невизначеності. Інститут генетики розташовувався на величезній території, засадженій ялинами. Від корпусу до корпусу пролягли акуратні асфальтові доріжки. Колись тут проходив обстеження батько. Мені тоді не спадало на думку, що скоро сюди прийду і я. Потім надовго стало не до цього.
І ось, нарешті, я йду між ідеально побіленими бордюрами, важко переставляючи ватяні від хвилювання ноги. Захворювання або проявляється спонтанно, в невизначений момент із тридцяти п’яти до сорока чотирьох, або — не проявляється ніколи… Літній професор довго перечитував батькову історію хвороби, а потім відкрив прадідів файл, який я приніс. І, нарешті, знявши, знову надівши й знову знявши окуляри, вибачливим тоном видав свій вердикт: я успадкував аномальний білок від свого батька. Після тридцяти п’яти ймовірність патологічних змін п’ятдесят відсотків.
— Так, звертався… — відповів я на запитання і не впізнав свого голосу: вийшло так натужно й жалюгідно, ніби хтось вичавлював залишки зубної пасти з тюбика, що спорожнів іще тиждень тому.
— Щодо перелому щиколотки, — продовжив жіночий голос.
— Щиколотки? — я здивовано обернувся, щоб побачити хто говорить.
— Будь ласка, не змінюйте положення тіла, — відразу осмикнув мене сивий японець.
— Вибачте, — промимрив я. — Щиколотки, так…
Боже мій, щиколотки! Я навіть не відразу згадав. Ну, звісно! Було таке!
— Так, пам’ятаю! — повторив я для певності, і тепер це прозвучало більш радісно, а тому по-ідіотському.
— Вас ця травма турбує сьогодні? — поцікавився жіночий голос.
— Що ви! — я знову повернувся й устиг побачити велике, на людський зріст, голографічне зображення своєї ноги з видимими всередині кістками й кровоносними судинами.
— Будь ласка, не змінюйте… — почав було сивий японець, але я відразу повернувся в попереднє положення.
— Так-так, вибачте, — сказав я й висварив себе за помітний запал у голосі.
— Ви відчуваєте біль або дискомфорт у нозі за різких змін погоди, перепадів тиску або вологості…
— Ні, зовсім.
— …за фізичних навантажень…
— Ні.
— …коли бігаєте, стрибаєте з висоти…
— Ні.
— …або за неправильної постановки ступні?
— Ні, нічого такого. Ні.
Запала тиша. Вони знову неголосно перемовлялися японською. Я повернув голову, скосивши, наскільки можливо, очі. Сивий стояв до мене спиною поряд з якоюсь жінкою в білому халаті, показуючи рукою щось на об’ємній голограмі моєї ступні.
— Пане Гіршевич, — пролунав голос сивого. — Чи ця травма якось вас турбувала під час служби в армії?
— Ні, зовсім ні, — відповів я, якомога байдужіше й чіткіше.
— Ми питаємо для вашої ж безпеки, — продовжив він, — адже хочемо вам допомогти уникнути будь-яких проблем, пов’язаних зі здоров’ям, під час вашої служби в Корпусі Конкістадорів.