— Узагалі я собі робив.
— Егоїст чортів.
Я поставив перед Вірою філіжанку й цукорницю. Вона поклала свої звичні три ложки й взялась шумно помішувати.
— А ти, виявляється, ревнива.
— Як усі…
Віра, мабуть, була не так ревнива, як невпевнена в собі. І за цими в’їдливими жартами, а колись — вдаваною неприступністю, ховався всього лише страх. Десь через рік після народження Ельзи вона вперше мене приревнувала. До того ж на рівному місці — до однієї давньої знайомої. «Ти думаєш, я не розумію! — казала Віра. — Я була такою собі азійкою-сексі, а тепер народила, і розмір грудей у мене називається «будь-який»: яка чашка в ліфчику — такий і розмір! А вона, мабуть, не народжувала? Не народжувала, ні?» Найімовірніше, їй просто потрібно було трішки віри в себе, але тоді я цього ще не розумів, і ми вперше сильно посварилися.
— Ця ваша Ірма — вона гарна? — раптом спитала Віра, немов чула всі мої думки.
— Хто?
— Ірма. Вона в тебе останнім часом з язика не сходить. Гарнюня?
Я знизав плечима. Подумав, що треба сьогодні вибачитися перед Ірмою, бо вчора ми посварилися. Не те щоб по-справжньому (для сварки потрібно принаймні дружити, а ми просто працювали), але вийшло все по-дурному. Настрій одразу зіпсувався.
— А чого це ти похмурнішав? — Вірка перейшла на такий змовницький тон, наче ми приятелі й обговорюємо мою нову дівчину. — Ану, колися: у неї красиві цицьки?
— Звідки мені знати! — я почувався ніяково і розлютився через це і на Віру, і на себе.
— Та облиш, Гілю! Просто цікаво. Мабуть, симпатична дівуля з третім розміром.
— Звичайна… — відмахнувся я. — І максимум із другим.
Тієї секунди чомусь здалося, що мудріше буде зменшити хоча б на розмір.
— Ага, отже, він таки витріщається на її груди!
— Перестань, — я допив каву, поцілував Віру в маківку й пішов у ванну.
— Сьогодні знову до ночі? — запитала вона вслід.
— Планую до шостої.
— Планує він… Міг би більше часу приділяти сім’ї!
Це був не закид. Просто прохання.
— Я думав, що набрид тобі ще в Києві, — гукнув я з ванної.
— Твій Київ був двадцять років тому, якщо за земним часом!
— Тоді, Віро, тобі вже п’ятдесят два, — я визирнув із‑за дверей. — Нічогенький вигляд як на бабцю!
— Хамло! — і вона, сміючись, пожбурила в мене рулоном паперових рушників.
Я з насолодою вмивався. Почув, як Віра стала у дверях. Дивиться. Останнім часом вона часто дивиться на мене отак — без будь-якої причини або сенсу. Ніби раптом виявила, що в неї є чоловік, і досі не могла в це повірити. Раніше вона так не робила. Хоча ні — робила, коли ще не було Ельзи. А потім помічала мене тільки тоді, коли їй щось було потрібно.
— Ельза вчора принесла додому квітку, — сказала Віра.
Я обернувся.
— Яку квітку?
— Каже, виросла на моріжку.
Я витерся рушником і серйозно подивився на дружину:
— Тут так не можна! Поговори з нею, коли прокинеться. Це не Земля. Зовсім не Земля.
— Я сказала. І квітку викинула. Але поговори з нею й ти, добре?
— Сьогодні ж.
— Для цього потрібно прийти додому не вночі, ти в курсі?
— Нема питань!
— Уже тиждень нема питань, тільки, коли ти являєшся, ми вже спимо.
— Не бурчи. Обіцяю.
Я підійшов і хотів поцілувати її в губи, але Вірка підставила щоку.
— Я ще зуби не чистила.
— А в кіно люди як?
— У кіно — монтаж, — і Вірунчик машинально витерла щоку після поцілунку, наче нагадуючи, що це і досі вона, а не поліпшена копія моєї дружини.
До будівлі біостанції заднім ходом, брязкаючи гусеницями, під’їжджав дослідницький всюдихід. Антон бігав навколо й махав руками. Очевидно, в такий спосіб намагався полегшити роботу водієві, але насправді суттєво її ускладнював і двічі ледь не опинився під гусеницями. Він часто видавався безглуздим, цей Антон. Але роботу свою знав непогано. Абу Асад неголосно гаркнув на нього, і той, укрившись яскраво-червоними плямами, дав нарешті всюдиходу заїхати. Слід сказати, майор мав талант «викрикувати» команди тихо, не підвищуючи голосу. І часто що більше нервувався, то тихіше говорив.
Помітивши мене, Аба коротко кивнув:
— Де тебе носить?! Ану бігом!
Масивні задні дверцята всюдихода опустилися, й стало видно причину переполоху — закріплені в кутках вантажного відсіку масивні контейнери з новими зразками. Кожен був позначений промовистим знаком «особливо небезпечна форма життя» — людський череп усередині розкритої хижої щелепи. Ірма і якийсь незнайомий японець із капральськими погонами спритно почали розвантажувати.