Я крадькома знову подивився на пальці. Тепер рука тремтіла ще дужче — як у старого алкоголіка. Утім, це могло бути вже й від нервів: серце, певно, зараз вистрибне через рот…
— Ірмо, я краще сам…
— Не кіпішуй, — вона витерла все за два рухи. — Сильно обпікся?
— Не дуже… Дякую.
Вона всміхнулася мені, показавши свої запаморочливі ямочки.
— Я зроблю ще, — й Ірма натиснула кнопку на автоматі. — То ти поїдеш?
Поїду. Тепер хоч до чорта на роги. Тільки б відволіктися від жаху, який я накопичував у собі останні п’ятнадцять років, а тепер — випустив назовні…
— Знову когось ловити? — спитав якомога буденніше.
Вона загадково подивилася на мене й тихо мовила:
— Доїти.
— У якому сенсі — доїти?
Цієї миті ввійшов Абу Асад, й Ірма відразу наступила мені на ногу. Я затнувся, не зовсім розуміючи, що відбувається.
— Я теж як сонна муха, — сказала Ірма, ніби продовжуючи розмову. — Тільки кавою й рятуюся.
— Між іншим, висиплятися — це обов’язок бійця, — серйозно зауважив Аба, ідучи у свій кабінет.
— Так, сер! — жартівливо відсалютувала Ірма, виконавши шваброю команду «зброєю — честь». — Дозволите розпочати негайно?
— Уночі висиплятися, Ірмо. Уночі.
Усміхнувшись, він зачинив за собою двері.
— Ніби вночі більше нема що робити, так? — Ірма весело підморгнула мені.
Ми вийшли надвір і вмостилися на сходах, цмулячи каву. Я знову торкнувся пучок пальців.
— Ірмо, що за секрети?
— Які?
Її очі випромінювали святу простоту.
— Ну, ти наступила мені на ногу, коли…
— Ой, вибач! Я не хотіла. Кажу ж — сонна, — вона широко всміхалася. — То ти їдеш чи нє?
— Я не беру участі ні в чому нелегальному, раптом що.
— Цікаво, як ти собі уявляєш нелегальний виїзд за Контур! По ходу, скоро на пропускному пункті з’явиться свій проктолог. До речі, як у тебе з цим?
— Із чим? — не збагнув я.
— Зі здатністю дивуватися. Ознака інтелекту, між іншим. Ти не в курсах? — лунко розсміявшись, вона знову скуйовдила мені волосся. — То їдеш, нє?
Ненавидячи себе тієї миті, я насилу вичавив відповідь:
— Вибач. Я хотів би закінчити з картотекою і…
— Як хочеш, — вона знизала плечима й, викинувши стаканчик, пішла всередину.
Здається, я встиг пошкодувати через свою відповідь раніше, ніж за Ірмою зачинилися двері. Але, чорт, я не міг дозволити собі нічого такого! Нічого, про що не можна говорити у присутності безпосереднього командира. Адже єдиний спосіб позбутися страховки Корпусу — це вилетіти з місії за дисциплінарні порушення… Щойно про це подумавши, я знову потер чортові пальці. Гадки не маю, як це починалося в батька.
Чи було в нього щось таке? Чи спершу це зачепило мозок? Цікаво, чи зможу я помітити, коли моє мислення ставатиме пласким, як дитяча картинка?
Уже хотів було піти досередини, аж почув із‑за рогу, як наш Антон голосно й брудно лається. Мене розбирала цікавість, а Антон, ймовірно, потребував принаймні співчуття. І я пішов подивитися.
Він сидів, звісивши ноги в люк технологічної шахти артезіанської свердловини, і сипав прокльонами кудись униз.
— Можна подумати, ти посварився з мешканцями пекла, — сказав я.
Він підвів голову, і його розгублене обличчя відразу взялося яскраво-червоними плямами.
— Це, Гілелю, якась планета Мерфі! — і він смішно ляснув себе по колінах. — Якби ми не були першовідкривачами, я б вирішив, що той чувак написав свої гівняні закони тут!
— Мерфі, друже, помер років за сто до першого польоту на Марс.
— «Якщо боїшся, що станеться якась жопа, не сумнівайся — вона станеться!» — піднявши палець, процитував Антон. — Ну, хіба це не про нас, Гілелю? Не про цю забуту Богом планету, назву якої навіть вимовити важко?!
— Здається, в оригіналі ця фраза звучить «усе, що може піти не так, піде не так». Навіть не знаю, куди в ній можна вставити слово «жопа».
— Так будь-куди! На Іш-Чель його треба вставляти в кожний статистичний прогноз замість ідіотських відсотків! «І на закінчення про погоду: сьогодні на вас чекає ЖОПА. Нагадуємо, ризики категорії «А» означають ЖОПУ для кожного члена колонії окремо з розрахунку тривалості експедиції не менше трьох років! На цьому все. ЖОПА».
Я не стримався й розсміявся, так кумедно він це промовляв, час від часу ляскаючи себе по колінах.
— То що там за проблема, Антоне?
Йому, здається, полегшало.