— Тільки мені, Ірмо, не дуже й потрібні мільйони. І слава байдужа.
— Але досконалість не завадить, так?
Я стиснув руку й потер кінчиками пальців долоню. Оніміння в пучках нікуди не ділося, «рукавичка», здається, стала навіть грубшою… Голова відразу налилася липкою, холодною тривогою.
— Ходімо, — наполягала вона, — покажу тобі результати досліджень, і ти все зрозумієш.
— Ти — хвора на голову, Ірмо. Це якщо тобі ніхто ще цього не казав.
Усмішка зникла з її обличчя. Вона насупилася, дивлячись спідлоба.
— І тримайся від мене подалі, — я знову машинально потер кисть.
Виявляється, тильний бік теж занімів.
— Що з рукою? — відразу запитала вона. — Ти увесь час її треш…
— А що — зламаєш гайковим ключем?
— Перестань. Просто хотіла запропонувати трохи пилку. До ранку все пройшло б…
Я просто розвернувся й пішов. Прикро, що вона виявилася такою. Та байдуже. Рука мене хвилює набагато більше. «Просто защемив нерв, — подумки сказав я собі. — Подумай про щось приємне».
…Ірма скидає брудну футболку в людному коридорі складу, а я не можу відірвати погляду від великих коричневих сосків — чомусь подумалося саме про це.
Удома вже всі спали. Я роззувся, не вмикаючи світла, щоб нікого не розбудити. Зараз нашвидку перекушу й спати… Знову потер кисть. «Рукавичка» і справді перетворилася з хірургічної на грубу господарську… Хай там як, іще не факт, що це — воно. Навіть імовірніше — не воно.
Тихо відчинив двері ванної й увімкнув світло.
Переляк струснув мої нутрощі, ніби електричним ударом. У ванній хтось був. Або щось. Дуже близько, велике й темне. Воно скинулося й сіпнулося в мій бік. Я інстинктивно підняв руки, мимоволі видавши на подиху протяжливе «І-і-і!». І тільки за мить зрозумів, що це Вірин халат. Халат, надітий, власне, на Віру. Секунду тому вона стояла, схилившись над умивальником, а тепер повернулася до мене, затуляючись від світла.
— Вимкни! — вередливо сказала вона.
— Вірка? — у скронях застукало від пережитого переляку. — Чого ти в темряві?
— Вимкни, кажу! — вона підійшла до дверей і намацала вимикач, затуляючи очі долонею. Стало темно, але я вже встиг помітити це на її обличчі.
— Стривай… — я знову увімкнув світло.
— Гілю! Дурень! — вона відвернулася, прикрившись ліктем.
Я взяв її за плечі й спробував повернути до себе лицем, але Віра пручалася.
— Відчепись! Гілю, вимкни світло!
— У тебе кров!
Під носом засохла темна цівка, а тепер я помітив трохи крапель і на вмивальнику.
— Вимкни! — і Вірунчик раптом штовхнула мене.
Чи то від несподіванки, чи то від того, скільки сили вона вклала в цей рух, але я відлетів до стіни, відчутно вдарившись спиною. Вірка відразу вимкнула світло.
— Здурів! Кров із носа — чого причепився? Де ти ходиш до ночі?!
Я підійшов до вмивальника й увімкнув світильник над дзеркалом.
Віра знову зіщулилася. Вона була якась скуйовджена. І… Я звернув увагу на погляд. Щось було не так із ним. Вірчині очі бігали туди-сюди. Я не розумів чому…
— Що ти тут робила?
— У туалет встала. З носа кров потекла, — Віра шморгнула носом і доторкнулася пальцем засохлої цівки. — Відійди, я вмиюся. Де ти шляєшся, Гілю?!
— Був у рейді, — знизав я плечима, пропускаючи її до раковини.
— Не бреши! Ти приїхав з рейду чортзна-коли — я ходила на твою біостанцію!
— Ходила?
— А що я повинна робити о дев’ятій вечора! Ваш Антон перевірив — всюдихід повернувся в табір о пів на сьому, — Віра швидко вмилася. — Подай рушник. То де ти був?
— На складах. Не має значення…
Я труснув головою, намагаючись повернути думку, що промайнула за секунду до її питань. Щось не так із її очима…
— На яких складах, Гілю?! Я дзвонила тобі разів шість…
— Було шумно, — механічно відповів я.
Очі… Щось про очі…
— Де шумно? — перейшла в атаку Віра. — На складах? Репетували вантажники?!
— Репетували…
«Так, братику, а-а-а-а-а!»
Я намагався спіймати ту думку, але вона вже вислизнула і мою голову заповнили геть інші спогади…
«Нехай розпочнеться бій!!!»
— Гілю! Ти з цією твоєю Ірмою був?!
— Так, — розсіяно кивнув я. — У рейді…
У людному коридорі Ірма знімає футболку, а я не можу відірвати очей… Очі… Щось не так з Віриними очима…
— У якому рейді, матері твоїй?! — Віра підвищила голос.
— Віро! — я взяв її за лице, розвертаючи до підсвіченого дзеркала. — Що ти зараз тут робила?